Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Едуард висадив нас із машини. Вирішив, що ми надто голосно співаємо. Аякже! Шановний господар готелю. А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.

— Ви також? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?

— Ловить рибу.

— Що?

— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман, — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.

— Дурниці. Струмок не більше як метр завглибшки.

— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.

Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за кладку й виголошує промову рибі.

— Тобі погано, святий Франціску? — питає Гунгерман,

— Авжеж, — відповідає Бамбус і хихотить, ніби сказа? щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами: — Холодно. Я не звик жити на природі.

Віллі витягає з кишені пляшку кминової горілки.

— А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.

— Шкода, що тут немає Едуарда, — каже Гунгерман. — Ви могли б і його врятувати й заснували б із паном Валентином Бушем «Товариство Едуардових рятівників». Це б його доконало.

— Облиште недоречні жарти, — озивається Валентин, що стоїть позад нього. — Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюся ним. Едуард належить мені.

Ми п’ємо. В місячному світлі кминова горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.

— Ти ще кудись хочеш іти? — питаю я Віллі.

— Піду в спілку співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Обсохнете там.

— Чудово, — каже Гунгерман.

Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті. Здається, що сьогодні ввечері рідина набула величезної сили тяжіння.

Ми йдемо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити — хто і коли таке сказав?