Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— То все дрібниці! — горлає Отто, що встиг випити ще подвійну пайку горілки.

Повз нього саме проходить Залізна Кобила, і він щипає її за стегно. На неї це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса й оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса й виставляємо руки, щоб трохи зменшити силу удару. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, — непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться якась нетутешня усмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столика, обходить Залізну Кобилу і зненацька плескає її по чорному трико.

У залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Проте Отто спокійнісінько сідає на своє місце, кладе голову на руки й миттю засинає.

— Ніколи не вбивай сплячого! — благально каже Гун-герман Залізній Кобилі.— Це одинадцята заповідь божа!

Вона роззявляє свою пащу й тихо усміхається, виблискуючи всіма золотими коронками. Потім гладить Отто по ріденькому м'якому чубові.

— Хлопці,— каже вона, — які ви ще можете бути молоді й дурні.

Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард відвозить до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають доги. Залізна Кобила стоїть біля вікна на другому поверсі й махає нам смушевою шапкою. За борделем висить (блідий місяць. Раптом перед нами видряпується зі струмка Матіас Грунд, автор книжки про смерть. Він думав, що зможе перейти воду, як Христос Генісаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.

Поруч мене крокує Віллі.

— Що за життя! — мрійливо каже він. — Подумати тільки, людина справді заробляє гроші вві сні! Вранці долар підійметься знов, і акції полізуть за ним угору, як спритні мавпи!

— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить тобі десь інші машини, як твої акції — мільйони?

— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх товаришок. Вони лускають із заздрощів.

— Ти одружуєшся з нею?

— Ми заручені,— пояснює Віллі.— Коли ти знаєш, що це таке.

— Уявляю собі.

— Смішно! — каже Віллі.— Вона й тепер часто нагадує мені вночі нашого обер-лейтенанта Гелле, того проклятого кровопивця, що мучив нас, поки ми не отримали дозволу героїчно померти. Саме так, я його згадую в темряві. Моторошна, але чудова втіха — уявляти собі, що ти хапаєш за петельки Гелле і гвалтуєш його. Ніколи не думав, що матиму від цього таку втіху, повір мені.

— Вірю.

Ми йдемо поміж темними квітучими садами. З них долинає запах невідомих квіток.

— Горби купаються у місячному сріблі,— виголошує хтось перед нами й підводиться, як примара, з землі.

Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.

— Що сталося? — питаю я. — В нас дощу не було.