Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Угод! Чого варті угоди, коли курс грошей хитається, мов п’яний?

Матіас Грунд, що, як автор книжки про смерть, досі, звичайна річ, мовчав, підводиться з місця.

— Це перший бордель, заражений націонал-соціалізмом, — люто каже він. — Для вас угоди нічого не варті, га?

— І угоди, і гроші,— незворушно відповідає Залізна Кобила. — А от високі черевики — це високі черевики, і чорна білизна — це чорна білизна. Ціна їхня скажена. Чому ви не знайдете для свого конфірманта якоїсь дами нижчого гатунку? Як на похороні — там можна найняти коней з плюмажем і без плюмажа. Для такого, як ваш приятель, досить і дами другого гатунку!

Проти цього нічого не скажеш. Суперечка досягає мертвої точки. Раптом Гунгерман помічає, що Бамбус випив крадькома не тільки свій коньяк, а й Залізної Кобили.

— Ми загинули, — каже він. — Доведеться заплатити стільки, скільки вимагають від нас ці уоллстрітівські гієни. Не можна було так підводити нас, Отто! Тепер ми змушені будемо вводити тебе в життя скромніше. Без плюмажа і тільки з однією чавунною кобилою.

На щастя, тієї хвилини з’являється Віллі. В нього чисто спортивна цікавість до перетворення Отто в чоловіка. Не моргнувши оком, він доплачує різницю. Потім замовляє для всіх горілку й пояснює, що сьогодні заробив на своїх акціях двадцять мільйонів. Частину заробітку він хоче пропити.

— Ну, йди, хлопче, — підбадьорює він Отто, — і повертайся чоловіком.

Отто зникає.

Я сідаю біля Фріці. Колишнє давно забуто: вона вже не вважає нас за підлітків відтоді, як на війні загинув її син. Він був унтер-офіцером. Куля влучила його за три дні до перемир’я. Ми розмовляємо про довоєнні часи. Фріці розповідає, що її син навчався музики в Лейпцігу. Хотів стати гобоїстом. Біля нас дрімає товстенна господиня з песиком на колінах. Раптом згори долинає крик. Хвилину чути тільки якийсь гуркіт, потім вилітає Отто в самих підштанках. За ним женеться, б’ючи його бляшаним тазом, розлючена Залізна Кобила. Отто біжить, як справжній спортсмен. Він вискакує надвір, а ми втрьох перехоплюємо Залізну Кобилу.

— Поганець миршавий! — важко дихаючи, вигукує вона. — Штрикнув мене ножем!

— То був не ніж, — кажу я, здогадуючись, що сталося.

— А що? — Залізна Кобила обертається й показує червоний слід над чорним трико.

— Кров же не йде. То була тільки пилочка для нігтів.

— Пилочка? — Залізна Кобила вражено дивиться на мене. — Такого ще зі мною не бувало! Вколов мене, проклятий хирляк! Не я його, а він мене! Що мені, задарма хтось дає високі черевики? А колекція нагайок за спасибі дісталася? Я хотіла на додаток чесно пригостити його маленькою пайкою садизму й легенько, наче жартома, шмагнула нагайкою по його худих маслаках, а він накинувся на мене з пилочкою! Змія підступна! Садист! На дідька мені садисти? Мені, мрії мазохістів? Так образити мене!

Ми заспокоюємо її подвійною пайкою кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку й обмацує голову.

— Виходь, Отто, небезпека минула! — гукає Гунгерман.

Бамбус відмовляється вийти й вимагає, щоб ми кинули

йому костюм.

— Е, ні,— каже Гунгерман. — Три мільйони — це три мільйони! Ми заплатили за тебе.