Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ми з Гунгерманом перезираємося. Здається, Бамбус уже не вірить нам.

— Ти захопив із собою бинти? — питає мене Гунгерман.

— Навіщо? В господині їх повна аптечка.

Бамбус знов зупиняється.

— Усе це дурниці! А от як там із венеричними хворобами?

— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.

— Ви що, геть усе знаєте?

— Ми знаємо те, що необхідно знати в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навча* ють у школі та в різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.

— Мене виховували надто побожним, — зітхає Бамбус. — Я ріс під страхом пекла й сифілісу. То як я можу творити повнокровну, земну лірику?

— Ти можеш одружитися.

— Страх перед одруженням — мій третій комплекс. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?

— Ні,— кажемо ми з Гунгерманом одночасно і тому тиснемо один одному руку.

Це прикмета, яка означає, що ми проживемо ще сім років. А життя, погане воно чи добре, завжди є життям — помічаєш це аж тоді, коли доводиться ним ризикувати.

Перше ніж зайти в оточений тополями, затишний на вигляд будиночок із червоним ліхтарем біля брами й квітучими калачиками у вікнах, ми ковтаємо потроху горілки, щоб додати собі снаги. Ми взяли з собою пляшку й пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав своїм «опелем» раніше й чекав на нас, п’є разом з усіма: йому так рідко трапляється нагода пригоститися задарма, що він просто втішається нею. Горілка, яка нам тепер коштує десь близько десяти тисяч марок чарка, через хвилину в публічному домі коштуватиме сорок тисяч — тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо — а там попадаємо до рук мадам.

Спершу Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити там пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом парфумів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легко одягнені, більше скидаються на служниць.

Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорними косами:

— Он у тієї в жилах тече кров креолів. Вона щойно вийшла з каторжної в’язниці. Вбила свого чоловіка.

Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження — у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих поетів та редакторів складали в неї екзамен життя, тому наш клуб вибрав її й для Отто. Її або Фріці. Ми наполягли на тому, щоб Залізна Кобила вийшла в усьому параді, і вона не підвела нас.

Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована — певне, сподівалася, що їй підкинуть щось свіжіше й молодше. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби зліплений з паперу, худий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:

— Ходімо, почастуєш коньяком.