Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Невже у вас немає патріотичного почуття?

Тепер Фріці помітила й мене.

— А ти не той, що напустив був нам колись гадюк? Довелося закрити на три дні заклад, поки ми повиловлювали ту погань.

— Я не випускав їх, — почав боронитися я. — Вони самі повтікали.

Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріці дала й мені ляпаса.

— Шмаркачі! Геть звідси!

На галас прибігла господиня публічного дому. Обурена Фріці розповіла їй, у чім річ. Господиня відразу впізнала Віллі.

— Рудий! — насилу переводячи подих, вигукнула вона. Господиня важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора холодцю від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвігом звати?

— Усе це так, — мовив Віллі.— Але тепер ми солдати й маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.

— Он як, ви маєте право! — Господиня знов затряслася зі сміху. — Ти ще не забула, Фріці, як рудий боявся, щоб батько не довідався про те, що він на уроці закону божого кидав бомби зі смердючим газом? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!

Проте Фріці все це не здавалося смішним. Вона була щиро обурена й ображена.

— Все одно що мій власний син…

Двоє чоловіків підхопили господиню під руки — вона з реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котилися сльози. В кутиках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.

— Хіба не лимонад… не лимонад з маренки був вашим улюбленим напоєм? — ледве видавила з себе вона, захлинаючись сміхом.

— Тепер ми п’ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.

— Дорослим! — Господиня знов зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.

— Геть звідси, невдячні свині! — крикнула нам навздогін невблаганна Фріці.

— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — ми підемо на Рольштрасе.

Ми постояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрасе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Голилися ми теж уперше в житті, а оскільки ми ніколи ще не спалгі з жінкою, то різниця здалася нам не такою вже й великою, і ми відчули її аж згодом. Тим більше, що перукар теж образив нас, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так упилися, що забули про все. Ось чому ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не пізнавши жінки. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гутгульсті, у Фландрії, в якійсь пивниці. Віллі там заразився трипером, попав до лазарету й таким чином уникнув участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних, З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.

Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші також його знають, але вдають і? себе невинних, а єдиний, хто запевняє, що відвідує йогб майже щодня — драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс, — бреше: він ніколи не був там.