Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я сміюся. Валентин підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.

Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрасе, 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрасе, трохи елегантніший. Він розташований на околиці, в маленькому будиночку, обсадженому тополями. Я його добре знаю, бо провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де 6 напитися лимонаду, потрапили на Банштра-се, 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх ресторанах. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її дали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а другого гарячого дня зайшли знов, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб приготувати потім уроки на вільному повітрі біля струмка. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі й були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі й допомагали, наче були нашими вчительками. Вони слідкували, щоб ми виконували письмові завдання, перевіряли наші оцінки, вислуховували те, що ми мали вивчити напам’ять, і давали шоколаду, коли ми. готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувалися. Ми ніколи не думали, хто вони такі, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінками не цікавляться. Невдовзі ті дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми приходили, кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках схвильовано питали нас: «Ну, як там письмова робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тож вийшло так, що частково своє виховання я отримав у верденбрюкському домі розпусти; можу лише сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке я дістав би вдома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почалися екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.

Під час війни я ще раз побував на Банштрасе — напередодні нашого від’їзду на фронт. Нам щойно минув вісімнадцятий, а декотрим не було навіть повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали жінки. Та ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п’ятеро з нас вирушили на Банштрасе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найзухваліший серед нас. Він зупинив Фріці, найпринаднішу з дам.

— Може, підемо, золотко, га?

— А чого ж, — серед диму й галасу відповіла Фріці, навіть не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?

— Більше ніж треба, — Віллі показав свою платню й ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив службу божу за щасливе повернення з війни.

— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фріці і глянула в напрямку буфету, де продавалося пиво. — Ходи нагору!

Віллі встав і скинув шапку. Фріці зупинилась і вражено втупила очі в його вогненно-руду чуприну. Чуб у Віллі був незвичайний — такий рудий, що аж полум'янів, і Фріці навіть після семи років упізнала його.

— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?

— Так! — засяяв Віллі.

— А це не ти колись готував тут уроки?

— Авжеж я!

— Он як… І тепер хочеш піти зі мною в номер?

— Звичайно! Ми ж бо вже давно знайомі.

Віллі весь розцвів усмішкою. Наступної миті він одержав добрячого ляпаса.

— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фріці.— Ти хочеш лягти зі мною в постіль? Світ не бачив такого нахабства!

— Чому? — пробелькотів Віллі.— Всі ж інші тут…

— Всі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчили катехізис? Чи писала за них твір? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?

— Але ж мені тепер сімнадцять з половиною…

— Стули пельку! Це те саме, що ти, йолопе, захотів би згвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!