Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Едуард спить з усіма покоївками свого готелю, — пояснює Ганс Гунгерман. — Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.

— З покоївками? Це ти спав би з покоївками! Вільні ритми, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це давнє моє правило.

— Аз гостями теж ні?

— З гостями? — Едуард зводить очі до неба. — Ну, з ними, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… — він робить паузу.

— Що наприклад? — питаю я.

Кноблох маніжиться:

— Кавалер повинен бути скромним.

На Гунгермана раптом нападає кашель.

— Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?

Едуард зневажливо посміхається — та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: до кімнати входить Валентин Буш. Він, хоч і непричетний до літератури, вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути присутнім при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.

— Як справи, Едуарде? — питає Валентин. — Чудово, що ти ще живий, правда ж? А то як би ти втішався з герцогинею?

— Звідки ти знаєш, що таке було? — вражено питаю я.

— Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже всього випили. Проте я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я врятував його для такої пригоди.

— То було давно, ще перед війною, — квапиться пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.

— Хай буде й так, — примирливо каже Валентин. — Але після війни ти теж не пас задніх і втішався як хотів.

— У такі часи?

— Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона як ніколи схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням тепер доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає — де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там із пляшкою доброго вина, Едуарде?

— Нема часу, — не розгублюється Едуард. — Даруй, Валентине, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.

— Ти хіба також ідеш із нами? — питаю я.

— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Аж тепер я згадав про це. Обов'язок є обов’язком.