Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Кнопфе!

З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки долинає голос.

— Кнопфе! — знов гримаю я. — Тварюко! І тобі не соромно? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свинюко?

Фельдфебель знов обертається.

— Що? — белькоче він. — Хто тут такий?

— Поганцю! — кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. — Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюся до тебе!

Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.

— Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов'язки фельдфебеля! — гукаю я. — Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти споганював камені, призначені для цвинтарів? — І ще суворішим тоном наказу сичу: — Струнко, мерзенний споганювачу надгробків!

Команда діє. Кнопф виструнчується. В його вирячених очах відбивається світло місяця.

— Кнопфе! — веду я далі зловісним голосом. — Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в солдати! Ти ганьбиш честь німецького вояка і спілку відставних фельдфебелів!

Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.

— Кайзер? — шепоче він.

— Застебни штани і гайда звідси! — глухо наказую я. — І затям: коли ти ще хоч раз наважишся на таке свинство, то будеш переведений у солдати й кастрований. Запам’ятай— кастрований! А тепер гайда звідси, брудна шкапо!

Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж по тому з саду вискакують закохані, як пара наполоханих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.

XIV

Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже домовлено. Отто Бамбус сподівається, що вона додасть сили його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче отримати там імпульс для своєї поеми «Казанова» та для циклу задуманих верлібрів «Демонічна жінка», і навіть Матіас Грунд, автор книжки про смерть, гадає, що винесе звідти кілька цікавих деталей для «Останнього марення параноїка».

— А ти, Едуарде, чому не йдеш із нами? — питаю я.

— Нащо мені йти, — згорда відповідає він. — Я маю все, що мені треба.

— Невже? Так-таки й маєш?

Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.