Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А що таке перелицьований егоїзм?

— Юнацьке марнославство.

Герда регоче так, що аж столик дрижить.

— Мені це марнославство подобається, — каже вона. — Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Від фактів ніде не дінешся.

Я не наважуюсь запитати, чи справді від фактів ніде не дінешся. Герда сидить навпроти мене, щира, спокійна, і, тримаючи в руці ножа, чекає ще на одну пайку полядвиці. Обличчя її покруглішало: погладшала на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене й зовсім не бентежиться. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю право на неї? І хто кого цієї хвилини обдурює?

— Це правда, я обріс атавістичним егоїзмом, як скеля мохом, — погоджуюсь я. — Меа culpa! [32]

— Авжеж, любий, — каже Герда. — Втішайся життям і думай лише тоді, коли це необхідно.

— А коли це необхідно?

— Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.

— Браво! — знов каже Георг.

Цієї миті приносять печену полядвицю з козулі, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На виду в нього грає якась нова, незрозуміла мені усмішка, повна ситої зверхності. Час від часу він потай посилає її Герді, як в'язень посилає з в’язниці записку. Проте Герда, коли Едуард не бачить, усміхається до мене так само, як і раніш, — відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, та в мене таке почуття, ніби за своїм досвідом вона старша за мене принаймні років на сорок.

— Їж, хлопчику, — мовить вона.

Я їм, але мене мучить сумління й велике недовір’я, і полядвиця з козулі, цей делікатес із делікатесів, раптом перестає мені смакувати.

— Ще шматочок? — питає мене Едуард. — Чи, може, дати трохи брусничної підливи?

Я вражено дивлюся на нього й почуваю себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер із солдатських часів запропонував мені, новобранцеві, поцілувати його. Георг також занепокоєний. Я знаю, потім він пояснюватиме неймовірну щедрість Едуарда тим, що Герда вже спала з ним, — але цього разу я маю рацію, а не він. Полядвицю з козулі вона діставатиме доти, доки не віддасться йому. А після того матиме тільки битки по-кенігсберзькому з німецькою підливою. І я певен, що Герда також знає це.

І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір’я довір’ям, проте в Едуарда в барі надто багато різних лікерів.

Над містом повисла тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна й чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх брами до Кнопфової квартири й там під прямим кутом завертає на подвір’я. Але з подвір’я її не видно.

Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Учора було тільки одне самогубство, зате аж два страйки. Після довгих переговорів службовцям, нарешті, підвищили платню, та за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від підвищення хіба що один літр молока на тиждень. А другого тижня — мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилося ще на сто п’ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання недоїдків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців воно буде вирішене. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в родичів і знайомих, щоб не померти з голоду.

Надворі чути легку ходу. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір'ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад потрібний закоханим як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то господиня влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім’я моралі й заздрощів, у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцай, а на кімнату в готелі немає грошей— куди ж їм дітися? На нашому подвір’ї їм ніхто не заважає. Більші пам'ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обійматися в затінку. Великі пам'ятники з хрестами, як і раніше, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватися на траві. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, котиться туман, чути уривчастий віддих, а голови в дівчат, в коси яких учепилися руками хлопці, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Попередження, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?

Раптом я чую в провулку ходу Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, невтомний вояк, що вимуштрував не одне покоління нещасних новобранців, добре налигався. Я вимикаю світло. Він зразу ж простує до чорного обеліска. Я беруся за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю: