Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А хто ж, крім грабарів і трунарів, більше знає про те, яке суворе життя, ніж ми? — кажу я. І раптом чую слова Герди, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

— Та де там! Ви тільки знаєте, що смерть безглузда. І тому не можете зрозуміти, яке суворе життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюся на захопленій ворогом території, проте не складаю ще зброї.

— Від кого це ти, Сивілло над темним виром скорботи, набралася такого? — питаю я.

Герда сміється.

— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші не так ставляться до життя. Едуард, наприклад, — справжній соловей.

Сите Едуардове обличчя розквітає.

— Ну, то як з полядвицею? — питає його Герда.

— Та, врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я дивлюся на Герду.

— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати твою люб’язність?

— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, та й годі.

— А що таке життя?

— Те, що цієї миті відбувається.

— Браво! — каже Георг. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.

Герда сміється.

— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георгові.— Ви не могли б хоч трохи розтлумачити йому, що не все завжди

буде його власністю? А надто, коли він сам нічого не робитиме для цього?

— Я весь час намагаюся пояснити йому це, — відповідає Георг. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважають йому зрозуміти мене. Він аж тоді виправиться, коли помітить, що це просто перелицьований егоїзм.