Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Офіціант Фрайданк забирає посуд.

— Де пан Кноблох? — питаю я.

Фрайданк оглядається.

— Не знаю, він весь час сидів біля столика он тієї дами.

— Ось до чого дійшло! Просто й швидко, га? — кажу я Георгові.— Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знов залишаюсь ні з чим. Спершу втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилося бути рогачем? З тобою такого не буває?

— Борись! — каже Георг. — Ще нічого не втрачено. Іди до Герди.

— Чим мені боротися? Надгробками? Едуард дає їй полядвицю з козулі і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі, на жаль, розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду й викликав у неї апетит! У буквальному значенні цього слова!

— То відмовся від неї,— радить Георг. — Навіщо боротися? Почуття однаково не можна завоювати.

— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому сюртуку, з пуп'янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард насторожується. Він скоса зиркає на Герду і киває нам головою з поблажливістю переможця.

— Пане Кноблоху, — каже Георг, — правда, що вірність — душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал, чи неправда?

— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід битки по-кенігсберзькому з підливою і картоплею, Дуже смачні.

— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знов Георг. — Брат братові? Поет поетові?

— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в живіт, — зауважую я.

Едуард широко усміхається.

— Перемога — переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can Я ж не нарікаю, коли ви приходите з абонементами, які вже нічого не варті.

— Нарікаєш, — кажу я. — Ще й як!

Тієї миті Едуарда відштовхують убік.