Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ти нібито хотів йому ще щось сказати? — питає Георг.

— Хотів, але скажу аж ввечері.

Ми заходимо до ресторану Едуарда Кноблоха.

— Глянь, — кажу я і зупиняюся, ніби наскочив на дерево. — Видно, мною життя також бавиться! Цього й треба було сподіватися!

У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет крапчастих лілей, сидить Герда. Вона сама і якраз відрізає собі шматок печеної полядвиці з козулі. Полядвиця така завбільшки, як стіл.

— Що ти на це скажеш? — звертаюсь я до Георга. — Чи не пахне тут зрадою?

— А було що зраджувати? — замість відповіді питає Георг.

— Ні, не було. Але обдурене довір’я…

— А було довір’я?

— Годі тобі корчити з себе Сократа! — відповідаю я. — Хіба ти не бачиш, що до цього доклав свою ситу лапу Едуард?

— Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?

— Герда! А хто ж? Чоловік у таких випадках ніколи не винен.

— Жінка теж.

— А хто ж винен?

— Ти. Хто ж іще?

— Добре тобі казати. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.

Георг самовдоволено киває головою.

— Кохання — справа почуття, а не моралі,— повчає він мене. — А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода. Хіба ти йе набридав Герді своєю тугою за Ерною?

— Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.

— То нічого тепер нарікати. Або відмовся від неї, або Дій.