Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А що ж ви оце тепер уявляли?

Оскар-випиває чарку.

— Щиро казати, вас, пане Кролю. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете відігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.

Георг проводить рукою по обличчю. Воно ще ціле.

— Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли працюєте на них? — питаю я.

Фукс хитає головою.

— Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишилися багаті й здорові і нарешті померли без мук, уві сні, від паралічу серця, — і в мене сльози течуть з люті.

Георг сплачує йому комісійні за дві його зради.

— Останнім часом я ще навчився майстерно хлипати, — каже Оскар. — Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.

— Пане Фуксе, переходьте до нас! — палко вигукую я. — Ваше місце — у фірмі, де люди користуються мистецькими методами, а не там, де просто деруть гроші.

Плаксивий Оскар, приязно усміхаючись, хитає головою і прощається.

— Не можу. Мені потрібно хоч трохи зради, а то я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?

— Розуміємо, — каже Георг. — Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.

Я записую адреси замовників на аркуші паперу й віддаю його Генріхові Кролю, який на подвір’ї помпує велосипедні шини. Генріх зневажливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара шахраєм, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.

— Раніше нам не треба було так ганьбити себе, — каже він. — Добре, що мій батько не дожив до цього.

— Ваш батько був піонером торгівлі надгробками, і він би не тямився з радощів, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, — відповідаю я. — Я роблю такий висновок із того, що чув про нього. Він був справжній вояк — але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з-усіх боків пам’ятник з хрестом, який ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недоплатили? Ви знаєте, чого тепер ті гроші варті? За них не купите й самого цоколя.

Генріх щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Я повертаюся до контори, задоволений, що трохи збив із нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав із даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.

— А що робити зі старою? — питає майстер. — Вам вона не потрібна. Можна її забрати?

— Звичайно, — каже Георг.

Ринва стоїть прихилена до обеліска — Кнопфового пісуара на свіжому повітрі. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мене осяває блискуча думка.