Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Залиште ринву тут, — кажу я. — Нам вона ще буде потрібна.

— Навіщо? — питає Георг.

— На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.

Генріх Кроль сідає на велосипед і їде. Ми з Георгом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала з кухні крізь вікно пані Кроль. День сьогодні дуже гарячий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він щойно пообідав і йде спочивати у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. В перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.

— Як там долар? — питаю я. — Ти не дзвонив?

— Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Різенфельдів вексель вартістю одного маленького надгробка.

— Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не печ репаде. Втрачаєш необхідний запал, правда ж?

Георг сміється.

— І необхідну ділову поважність. Звичайно, це не стосується Генріха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

— Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про поважність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лише про буття, про буття взагалі, про повноцінне існування, про життя, і тільки про життя. Крім цього, більше ні про що. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б божевіллям.

— Браво! — вигукує Георг. — За цю нісенітницю ти заслуговуєш на ще один кухоль пива. — Він бере кухлі й передає їх крізь вікно. — Шановна пані, ще раз те саме, будь ласка.

У вікні з’являється сива голова пані Кроль.

— Може, дати вам маринованого оселедця та огірка?

— Неодмінно! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, — каже Георг, простягаючи мені кухоль. — А ти ж хворий на неї?

— У моєму віці кожна порядна людина хвора на світову скорботу, — спокійно відповідаю я. — Це право молодості.

— А я думав, що твою молодість украла армія.

— Таки вкрала. І я ще й досі шукаю її і ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійне відчуття болю у відрізаній нозі.

Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знов настає та мить, коли дивишся впритул у золотаво-зелені очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій м’яз прийняв сонячну купіль.

— Ми знов і знов забуваємо, що живемо на цій планеті лише короткий відтинок часу, — кажу я. — Тому в нас цілком хибний комплекс світової причетності — наче в людей, що живуть вічно. Ти помітив це?

— Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розважні люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того щоб витратити їх самим.