Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Фукс підморгує мені.

— Так цікавіше. Я чутлива людина. Коли серджуся на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.

— В цьому щось є,— кажу я.

— Отож. Тоді я зраджував би вас Гольманові й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки — нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.

— Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!

Фукс усміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, коли зіграє Карла Гайнца в п’єсі «Старий Гай-дельберг».

— Робимо що можемо, — з убивчою скромністю мовить він.

— Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?

Оскар, який раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав небіжчик, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози коли захоче, як видатний артист. Це безперечно величезний поступ. Йому вже не треба входити в дім у сльозах, як було з цибуляною технікою. Раніше, якщо торг затягувався, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же, навпаки, він заходить з сухими очима і, розмовляючи про небіжчика, починає проливати сльози, що, певна річ, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від колишніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі померлого заспокоюють і втішають його.

Зі своєї кімнати виходить Георг Кроль. Під носом у нього кадить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він зразу ж приступає до діла:

— Пане Фуксе, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки мерзотна пропаганда наших конкурентів?

Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.

— Що з вами? — питає Георг. — Ви погано себе почуваєте?

— Хвилинку! Мені треба навіяти на себе відповідний настрій.

Оскар заплющує очі, а коли знов розплющує їх, вони вже блищать вологою. Він і далі пильно дивиться на Георга, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і сльози котяться йому по щоках. Оскар дістає хусточку і обережно витирає їх.

— Ну як? — питає він і дивиться на годинник. — Рівно дві хвилини. А бува, впораюся й за одну, коли в домі лежить небіжчик.

— Чудово. — Георг наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. — Вам треба було б стати артистом, пане Фуксе.

— Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але, крім нього…

— Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?

— Уявою, — скромно відповідає Оскар. — Можу уявити собі будь-яку картину.