Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Геть! — вигукує Карл Бріль. — Годі! Я страшенно не люблю виганяти гостей, але…

З глибини майстерні долинає жахливий зойк. Ми всі схоплюємося. Там танцює на одному місці якийсь низенький чоловічок. Карл кидається до нього, хапає ножиці й зупиняє машину. Чоловічок непритомніє.

— Хай би його чорти вхопили! Ну хто знав, що він на п’яну голову захоче погратися машиною! — лається Карл.

Ми оглядаємо чоловікову руку. З рани висить кілька ниток. Машина прихопила шкіру з м'ясом між великим і вказівним пальцями — і це його щастя. Карл поливає рану горілкою, і чоловічок опритомнює.

— Відрізало? — нажахано питає він, побачивши свою руку в Карлових лапах.

— Дурниці, рука твоя на місці.

Карл трясе чоловічкову руку в нього перед очима, і той полегшено зітхає.

— Може, буде зараження крові? Га?

— Не буде. А от машина від твоєї крові заіржавіє. Ми вимиємо твою клешню алкоголем, змастимо йодом і перев'яжемо.

— Йодом? А не болітиме?

— Секунду пощипає. Наче твоя рука хильнула дуже міцної горілки.

Чоловічок вириває руку.

— Горілку я краще вип’ю сам.

Він дістає з кишені не дуже чисту носову хусточку, замотує нею свою лапу й хапає пляшку. Карл посміхається. Потім озирається довкола і стривожено питає:

— Де товстун?

Ніхто не знає.

— Може, так потоншав, що ми його не бачимо? — каже хтось і регоче, аж захлинається, зі свого дотепу.

Двері відчиняються, і в них з’являється товстун, зігнувшись мало не до землі і спотикаючись, а за ним іде в яскраво-червоному кімоно пані Бекман. Вона скрутила йому руки за спиною і штовхає його до майстерні. Наостанці вона дає товстунові добрячого стусана, і він падає сторч головою між жіноче взуття. Пані Бекман стріпує руками, ніби обтрушує з них порох, і виходить. Карл Бріль стрибає, як тигр, до товстуна й підводить його на ноги.

— Ох, руки! — стогне невдатний коханець. — Вона викрутила мені руки! А живіт! Ох, живіт! Ну й удар!

Усі без пояснень розуміють, що сталося. Пані Бекман — гідна супротивниця Карла Бріля, аматора зимового купання й першорядного гімнаста. Вона вже двічі ламала йому руку, не кажучи про те, що вона могла накоїти вазою або кочергою. Ще не минуло й півроку, як вона застукала вночі в майстерні двох злодіїв. Вони потім довго лежали в лікарні, а один, якого вона тріснула по голові залізним копилом, так і не оклигав до пуття. Він оглух на одне вухо й відтоді заговорюється.