Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Карл тягне товстуна до лампи. Він аж побілів із люті, але більше, вже нічого не може зробити — товстун готовий. Це було б те саме, що лупцювати тяжко хворого на тиф. Товстун, мабуть, дістав страхітливий удар у ту частину тіла, якою хотів учинити гріх. Ходити він нездатний. Карл не може його навіть вишпурнути надвір. Ми кладемо його в кутку майстерні на обрізки шкіри.

— У Карла тим гарно, що завжди так затишно, — каже котрийсь із гостей і пробує напоїти піаніно пивом.

Я йду Головною вулицею додому. В голові в мене все плутається: я забагато випив, але мені й хотілося цього. Світяться ще тільки поодинокі вітрини. Туман пливе повз них і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вітрині м’ясної крамниці цвіте кущ альпійських троянд. Біля нього виставлене забите порося з цитриною в блідому рилі. Смачно, по-домашньому розкладено кільця ковбас. Картина сповнена настрою: в ній гармонійно поєднано красу й практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

На темному подвір’ї я наштовхуюсь у тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я наскакую на Кнопфа з розгону, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знов зупинились тут? Не можете справді зробити все, що треба, в себе вдома? Або стали б на розі вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

Кнопф відпускає обеліск.

— Чорт, тепер потекло в штани, — мурмоче він.

— Нічого вам не станеться. Ну, та вже кінчайте, коли почали.

— Пізно.

Кнопф, спотикаючись, суне до своїх дверей. Я підіймаюся сходами нагору. Дорогою я вирішую послати завтра Ізабеллі на виграні в Карла Бріля гроші букет квіток. Щоправда, для мене з такого заходу добра ніколи не виходить, але нічого іншого я не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабелли, — але ж вона навіть не знає, хто я такий. Та хіба взагалі хтось знає щось про іншого?

XIII

У нашій конторі сидить агент Оскар Фукс, на прізвисько Плаксивий Оскар.

— Що нового, пане Фуксе? — питаю я. — Як там у селах з грипом?

— Нічого особливого. Селяни добре харчуються. Не те що в місті. В мене є двоє замовлень, Гольман і Клоц, як видно, укладуть угоду. Пам’ятник, червоний граніт, полірований з одного боку, два цоколі з рельєфом, півтора метра заввишки, ціна два мільйони двісті тисяч марок, а другий менший, метр десять заввишки, за мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять відсотків.

— П’ятнадцять, — машинально кажу я.

— Двадцять, — наполягає Плаксивий Оскар. — П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. То навіщо зраджувати їх?

Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, дають йому десять відсотків і сплачують витрати на дорогу. Витрати йому сплатять і так, отже, він хоче заробити в нас додатково десять відсотків.

— Плата готівкою?

— Це вже самі домовляйтеся. Замовники — люди заможні.

— Пане Фуксе, чом ви зовсім до нас не перейдете? — питаю я. — Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першорядний агент.