Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Або так, або ніяк, — каже товстун.

Карл іще раз пробує цвяха. Товстун кладе молоток на прилавок і не помічає, що кожного разу, коли Карл пробує, чи міцно сидить цвях, він його трохи розхитує.

— Я не можу за таких умов закладатися один до одного, — каже нарешті Карл. — Тільки один до двох, та й то, мабуть, програю.

Вони погоджуються на шести до чотирьох. На прилавку виростає ціла купа грошей. Карл іще двічі обурено смикає цвяха, щоб показати, як мало в нього надії виграти заклад. Я починаю грати «Похід гладіаторів», і незабаром у майстерню заходить пані Бекман. На ній шурхотить вільне яскраво-червоне китайське кімоно з півоніями і з феніксом на спині.

Пані Бекман — показна жінка. В неї голова бульдога, але гарного бульдога, густі кучеряві коси й блискучі, як вишні, очі, а все решта як у бульдога, особливо підборіддя. Тіло в неї могутнє, просто залізне. Тверді, як камінь, груди здіймаються, мов бастіон, далі йде відносно струнка талія і, нарешті, славетний зад, про який на цьому вечорі йдеться. Він величезний і також твердий, як камінь. Кажуть, що навіть коваль не зміг би вщипнути його, коли пані Бекман напружиться. Швидше зламав би собі пальця. Карл Бріль і на цьому вже виграв не один заклад, щоправда, тільки в найвужчому колі приятелів. Оскільки сьогодні ввечері в майстерні присутній цей товстун, тут буде проведений лише один дослід — виривання задом цвяха зі стіни.

Усе відбувається в спортивних, дуже галантних рамках: щоправда, пані Бекман вітається, проте вона стримана, майже неуважна. Вона дивиться на цей свій виступ тільки зі спортивно-ділового боку. Вона спокійно стає спиною до стіни за невисокою ширмою, робить кілька фахових рухів, потім завмирає на місці, виставивши вперед підборіддя, готова починати, поважна, як і годиться перед великим спортивним досягненням.

Я уриваю марш і на низьких нотах виконую дві трелі, що мають звучати, як барабанна партія під час смертельних стрибків у цирку Буша. Пані Бекман напружує м’язи, потім розпружується. Тоді ще раз напружується і ще раз. Карл Бріль починає нервуватися. Пані Бекман знов завмирає на місці, втупивши очі в стелю і зціпивши зуби. Далі щось брязкає, і вона відступає від стіни. Цвях лежить долі.

Я виконую «Молитву дівчини», один із її найулюбленіших номерів. Вона дякує, граціозно схиливши в поклоні дужу голову, мелодійним голосом прощається, щільніше загортає на собі кімоно й виходить.

Карл Бріль збирає гроші й подає мені мій виграш. Товстун оглядає цвяха й стіну.

— Диво дивне, — каже він.

Я граю «Гірські верхи зоря позолотила» та «Везерську пісню» — також дві улюблені мелодії пані Бекман. їй з другого поверху чути мою гру. Карл гордо підморгує мені: зрештою, ці могутні кліщі належать йому. Пива, ялівцевої та хлібної горілки — ціле море. Я випиваю з гостями кілька чарок і граю далі. Сьогодні мені краще не бути самому. Хочеться про дещо подумати, і водночас я нізащо не хочу про це думати. Руки в мене сповнені небувалої ніжності, щось ніби ширяє в повітрі й намагається добутися до мого серця, майстерня зникає, я знов бачу дощ, туман, Ізабеллу й сутінки в парку. Вона не хвора, думаю я, а проте знаю, що вона хвора, — та якщо вона хвора, то ми всі ще хворіші за неї…

Отямлююсь я від гучної суперечки. Товстун не може забути тілес пані Бекман. Розпалений випитою горілкою, він зробив Карлові Брілю потрійну пропозицію: п’ять мільйонів за чаювання з пані Бекман, один мільйон за коротку розмову з нею тепер, під час якої він, може, запросить її на пристойну, без жодних фривольностей вечерю без Карла Бріля, і два мільйони, якщо йому дадуть кілька разів добре вщипнути за те анатомічне диво тут-таки, в майстерні, серед товаришів, у веселому товаристві, отже, за всіма правилами пристойності.

Але тепер уже виявляється Карлова вдача. Якби пані Бекман цікавила товстуна тільки зі спортивного погляду, йому б, може, й дали вщипнути її, досить було б уже закластися на якихось мізерних сто тисяч марок, — але якщо це просто цапина хіть, то саму думку про таке Карл приймає як тяжку образу.

— Свинство! — реве він. — Я думав, що тут зібралися самі кавалери!

— А я і є кавалер, — белькоче товстун. — Тому й пропоную такі гроші.

— Ви свиня!

— І свиня теж. А то який же я був би кавалер? Ви повинні пишатися, що така дама… Невже у вас у грудях не серце, а камінь? Що я можу вдіяти, коли моя природа дибки стає? Чому ви образилися? Ви ж не одружені з нею!

Я бачу, як Карл Бріль здригається, ніби в нього вистрілили. Він живе на віру з пані Бекман, власне, вона в нього за господиню. Чому він не одружується з нею, ніхто не знає,— мабуть, через ту саму впертість, через яку він узимку прорубує ополонку, щоб поплавати в крижаній воді. І все-таки це його вразливе місце.

— Та я б такий діамант на руках носив, — белькоче товстун, — убирав би в шовки й оксамити… в червоні шовки… — Він майже хлипає і малює рукою в повітрі розкішні форми пані Бекман.

Біля нього стоїть порожня пляшка. Це трагічний випадок кохання з першого погляду. Я обертаюсь і граю далі. Уявити собі, як товстун носитиме на руках пані Бекман, я не здатний.