Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Навіщо?

— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Але скажу, що, побувши з вами, вона стає спокійніша. Для неї це добре. Вистачить із вас такого пояснення?

— Вона вважає мене за когось іншого.

— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі.— Верніке підморгує мені.— Бодендік сьогодні хвалив вас.

— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

— Що він вигадав! — кажу я, щиро обурений.

— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, що протрималася два тисячоліття.

Я спускаюся до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. 3 думки мені не сходить Ізабелла. Я покинув її напризволяще: так вона тепер думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабелли раптом не виявилось там? Хіба я не почував би себе так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Я підходжу до будинку шевця Карла Бріля. З майстерні, де підшивають підметки, чути звуки грамофона. Сьогодні мене запрошено сюди на вечір у чоловічому товаристві. Це один із тих славетних вечорів, на яких пані Бекман показує своє акробатичне мистецтво. Якусь мить я вагаюся — в мене зовсім нема того настрою, — та потім таки заходжу. Саме тому, що нема настрою.

Мене зустрічає хвиля тютюнового диму й духу пива. Карл Бріль підводиться і, ледь заточившись, обіймає мене. Він такий самий лисий, як і Георг Кроль. Зате має густі, колючі, немов у моржа, вуса.

— Ви прийшли саме вчасно, — каже він. — Ми вже побилися в заклад. Тільки треба кращої музики, ніж цей безглуздий грамофон. Може, заграєте вальс «Дунайські хвилі», га?

— Добре, заграю.

Піаніно вже перетягли до майстерні, де пришивають підошви в присутності замовника. Воно стоїть спереду від машин. Взуття і шкіру відсунуто вбік, скрізь, де можна, розставлено стільці й кілька крісел. Я бачу барильце пива і рядок порожніх уже пляшок з-під горілки. Друга батарея чекає на прилавку. А ще на прилавку лежить великий, обмотаний ватою цвях і біля нього — важкий шевський молоток.

Я тарабаню на піаніно вальс «Дунайські хвилі*. У хмарі чаду навколо мене тиняються, похитуючись, горілчані брати Карла Бріля. Вони вже всі добре нажлуктилися. Карл ставить на піаніно склянку пива й подвійну пайку горілки.

— Клара готується, — каже він. — Всього заклалися більше, як на три мільйони. Будемо сподіватися, що вона в найкращій формі, а то я майже збанкрутую. — Він підморгує мені.— Коли дійде до діла, заграйте щось запальне. Це її завжди дуже надихає. Вона страх як любить музику.

— Я заграю «Похід гладіаторів». А що, якби й я заклався на невелику суму?

Карл дивиться на мене.

— Любий пане Бодмере, — ображено каже він, — як же ви будете закладатися проти Клари? Хіба ви тоді змогли б переконливо заграти?

— Не проти неї. За неї. Чесний заклад.