Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилося мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево у світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже інший. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли витримаєш двобій зі смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

Ізабеллине обличчя біліє в мокрому сутінку, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашно, віч-на-віч зі своїми грізними видивами, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, неспроможна позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи й не жаліючи себе самої. Кохана моя, думаю я, ніжна моя пташко, що рівно й неухильно простує до суті! Хай навіть тобі не щастить дійти до неї і ти блукаєш — та хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де кінчається блукання, дурість, боягузтво й де починається мудрість, найвища мужність?

Лунає дзвінок. Ізабелла лякається.

— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.

— А ти підеш зі мною?

— Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокрий серпанок дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабелла тулиться до мене. Я дивлюся вниз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне світло, і ми зовсім самі. Ізабелла йде поряд зі мною, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знов здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей із казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому буденному житті.

Ми зупиняємося біля дверей.

— Ходімо! — каже вона.

Я хитаю головою.

— Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, просто, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче гасне. Я опускаю очі. Мені стає тяжко на серці, ніби я вдарив дитину чи вбив ластівку.

— Сьогодні не можу, — знов кажу я. — Згодом. Завтра.

Вона мовчки обертається й заходить у вестибюль. Я бачу,

як вона разом із сестрою підіймається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

Я збентежено переступаю з ноги на ногу. Що ж мені було робити? І як я міг знов так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому халаті і з парасолем.

— Ви відвели пану Терговен?

— Відвів.

— Гаразд. Приділяйте й надалі їй трохи уваги. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.