Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Це і є щастя, — кажу я.

— Щастя? — перепитує Ізабелла, вражено втупивши в мене очі.

Я киваю головою.

— Не може бути! Це горе, а не щастя!

Вона кидається мені на груди й починає схлипувати. Я міцно обіймаю її і відчуваю, як здригаються її плечі.

— Не плач, — кажу я, — що було б з людьми, якби вони через таке плакали?

— А через що ж плакати?

Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через лихо на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

— Це не горе, Ізабелло, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді означення — «довершене», «недовершене».

— Ні, ні! — Вона жєаво хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не йде на жодні компроміси, що в ній ще горить перше і єдине «чому», не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженого «я».

— Це не горе, — все ж таки кажу я. — Горе зовсім не в цьому, Ізабелло.

— А в чому?

— Горе не в тому, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Горе в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, а нічого не можеш удіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось із двох помирає перший. Завжди хтось залишається.

Ізабелла дивиться на мене.

— Як можна втрачати те, чого не маєш?

— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

Ізабелла перестає плакати.

— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий.

Досить старий, думаю я. Якась частка мого єства постаріла, коли я повернувся з війни.

— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.