Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ти замало мене кохаєш! — вигукує вона.

Я вражено дивлюся на неї й кажу:

— Як можу.

Якусь мить Ізабелла стоїть мовчки. Потім мурмоче:

— Замало. Завжди замало! Завжди, завжди замало!

— Так, — погоджуюсь я. — Мабуть, ніколи не любиш достатньо. Ніколи в житті й нікого. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

— Замало, — проказує Ізабелла так, ніби зовсім не чула моїх слів. — А то нас не було б і досі двоє.

— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

Вона киває головою.

Я згадую свою розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.

— Ми завжди повинні залишатись кожне собою, Ізабелло, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не зали* шилося б спогадів.

Ізабелла пильно дивиться на мене в темряві.

— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час чогось шукаєш. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я — чи ми вже колись були чимось одним? Кажи! Ну, кажи ж! Де тепер те одне ділось, Рудольфе?

Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, таке самісіньке, і навіть якусь мить майже знаєш, що буде далі, та потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.

— Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабелло, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню й водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

— Або як сльози, — каже Ізабелла. — Але сльози повні спогадів.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, мов дві краплі води, схоже на подію, яка відбувалася багато людських життів тому. Під ногами в нас рипить жорства. За парковим муром протягло сигналить машина, ніби чекає на когось, хто хоче втекти звідси.

— Тоді воно — як смерть, — каже нарешті Ізабелла.