Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Що?

— Кохання. Довершене кохання.

— Кому це відомо, Ізабелло? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємося кожне своїм «я». Коли б наші «я» злилися в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим «я» і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі «я». Ми були б не поглибленим «я» через друге «я», а чимось іншим, що так відрізнялося б від попереднього, як дощ від повітря.

— А коли б кохання було таке довершене, що ми злилися б в одне, то це було б як смерть?

— Можливо, — нерішуче відповідаю я. — Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабелло. Тому її ні з чим не можна порівняти. Але жодне з нас уже напевне не відчувало б себе самого. Знов виникло б інше, самітне «я».

— Виходить, що кохання приречене бути недовершеним?

— Чому ж, воно досить довершене, — кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знов заліз у такі хащі.

Ізабелла хитає головою.

— Не викручуйся, Рудольфе. Воно приречене бути недовершеним, тепер я бачу. Коли б воно було довершене, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилося б.

— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.

— Так, як смерть?

Я дивлюся на неї.

— Хтозна, — кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще дужче. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це довершена любов між нами і богом.

Вітер знов кидає хвилю дощу на листя дерев, які своїми невидимими руками жбурляють його далі.

Ізабелла хвилину мовчить, тоді питає:

— Тому кохання таке сумне?

— Воно не сумне. Кохання лише приносить нам сум, бо воно недовговічне і його не можна втримати.

Ізабелла зупиняється.

— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона й тупає ногою. — Чому так має бути?

Я дивлюся на її бліде напружене обличчя.