Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Достатньо для того, щоб мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті,— це цінувати толерантність.

— Толерантність… — починає Бодендік.

— Толерантність! — наголошую я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Уміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.

— Одне слово, анархія, — тихо, але раптом дуже гостро каже Бодендік.

Ми стоїмо перед каплицею. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей долинає ледь чутний запах ладану.

— Толерантність, пане вікарію, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не маєте права визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині спроможні дати людині вічне блаженство! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може відпустити гріхи, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної релігії, тільки ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?

— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.

— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна каплиці.— Розрада для тих, хто боїться життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба й залякування пеклом, гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

— Гучні слова! — мовить Бодендік, знов спокійний, са-мовпевнений і трохи глузливий.

— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас також немає нічого іншого, крім гучних слів.

Ми заходимо до каплиці.

— У нас є святі таїнства…

— Так…

— І віра, що тільки тупоголовим, яким їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу. Отак от, жалюгідний дощовий черв'яку на ниві тривіальності!

— Браво! — кажу я. — Нарешті й ви заговорили поетично. Щоправда, в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.

Бодендік регоче.

— Любий мій Бодмере, — каже він. — За два тисячоліття свого існування церква вже з багатьох Савлів зробила Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Бадьоро повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть бог і чекає на вас.

Він зникає зі своєю парасолею в ризниці — вгодований чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти, вбраний химерніше, ніж гусарський генерал, і буде вже представником бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки «Йоганнісбергера», коли Еду-ард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, що захотіла б стати солдатом.

Після відправи я гуляю з Ізабеллою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабелла одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, коси прикриті маленьким капюшоном, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому, крім нас, у парку немає нікого. Я вже давно забув і про Боден-діка, і про глухий гнів, що часом без жодної підстави так і б'є з мене брудним фонтаном. Ізабелла йде поряд. Я чую крізь шелест дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.

Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.