Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Що той вигляд! Людину з’їдають податки, відсотки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції — ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,— це він сам.

— В тобі хоч є що їсти, — усміхаючись, безжально каже Валентин. — Хробаки у Фландрії теж були такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятися до тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

— Що тобі дати, Валентине? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.

— Мені не гаряче. Але ти кажеш правду — треба випити найкращого вина, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку «Йоганнісбергера Лангенберга» з виноградників Мумма, Едуарде.

— Його розпродано.

«— Ні’ не розпродано. Я питав твого винаря. Ти ще маєш його в льоху понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюся.

— Чого ти регочеш? — розлючено кричить на мене Еду-ард. — Якраз тобі нічого сміятися. П'явко! Всі ви п’явки! П’єте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентине! Всю кров хочете випити! Трійця дармоїдів!

Валентин підморгує мені, але вираз обличчя в нього поважний, майже врочистий.

— Оце така твоя дяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий зубцюватий шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, що був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили й послали на фронт. У перші ж дні, патрулюючи в нічиїй зоні, цей слон дістав кулю в литку, а потім другу і втратив багато крові. Валентин знайшов його, перев’язав і притяг назад в окоп. Поки він його тяг, йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя, без нього той би зійшов кров’ю. Сповнений подяки, Едуард тоді дав слово, що Валентин ціле своє життя зможе безкоштовно їсти й пити у «Валгаллі». Ударили по руках — Валентин лівою, здоровою. Ми з Георгом були свідками.

1917 року все це ще нікого не хвилювало. Верденбрюк був далеко, війна поряд, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у «Валгаллу». Та вони повернулися: Валентин — після того, як його ще двічі поранило, а Едуард — гладкий і круглий, бо його знов забрали на кухню. Спочатку Едуард справді почував удячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть вивітреним німецьким шампанським. Але з роками його почуття пригасли. Тим паче, що Валентин перебрався до Верденбрю-ка. Раніше він жив у іншому місті, а тепер найняв кімнатку недалеко від «Валгалли» і день у день з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, а надто тепер, коли в нього не було жодних турбот, їжі Едуард ще б, може, й не так жалкував, але Валентина вабила й чарка, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер визнавав тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми мізерними абонементами.

— Ну гаразд, — сумно мовить Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити, коли їси, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентин, штовхаючи мене в бік. — Сімнадцятого року він був іншої думки. Тоді він благав: «Валентине, любий Валентине, врятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

— Неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Еду-ард.

— Звідки ти знаєш? Коли я тяг тебе до окопів, ти божеволів зі страху і сходив кров’ю.

— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мені загрожувала негайна смерть! Не таку маю вдачу!

— Справді,—зауважую я, — такий скнара швидше здох би.