Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Тобто про духовне кохання. І нічого більше до моїх знань додавати не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, брутальна дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре куховарити й мала чималий посаг. Проте Отто цього не хоче. Він вважає, що як поет мусить спершу вдосталь натішитися життям.

— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного, й земного кохання, — похмуро пояснює він. — Кохання виходить у мене якесь спокійне, віддане, сповнене самопожертви й доброти. До того ж і статевий потяг стає теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібне почуття, яке було б тільки статевим потягом і більше нічим, таким, щоб хотілося вп’ястись зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюся на Бамбуса. Небесне й земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто випиває пляшку лимонаду, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Мабуть, він сподівався, що я зразу ж відмовлюся від Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

— Коли ми, нарешті, підемо в публічний дім? — жалібно питає він. — Ти ж мені обіцяв.

— Скоро. Але це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

— У мене залишилося ще тільки два тижні відпустки. Потім треба знов повертатися в село, і всьому кінець.

— До того часу ми там побуваємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Може, сходимо разом?

— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! З моїм фахом!

— Саме тому й треба йти гуртом! Так наші відвідини скидатимуться на невинну екскурсію. На першому поверсі там є немовби пивниця. Туди заходить хто хоче.

— Звичайно, підемо, — каже Гунгерман у мене за спи* ною. — Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою ме* тою. Чисто наукова. Едуард також хоче піти.

Я повертаюся до Едуарда, щоб покропити зарозумілого кухаря сонетів підливою свого сарказму, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, наче він угледів перед собою гадюку. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечі.

— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи?. Радий, що живеш на світі?

Едуард стоїть, немов громом прибитий.

— У такі часи, — насилу вимовляє він.

Едуард зблід. Його плечі раптом опали, ситі щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. За одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.

Чоловіка, що спричинився до всього цього, звати Валентин Буш. Поряд зі мною й Георгом він — третя чума в Едуардовому житті, і не тільки чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

— У тебе чудовий вигляд, хлопче, — ласкаво зауважує Валентин Буш.

Едуард глухо сміється.