Розділ «Частина IX»

Розділ 56

Ми з Навіном проїжджали гурти, що потоком виливалися з великих нетрищ, поспішаючи на пожежу в сусідній бухті. Ми зупинилися посеред вулиці, біля бетонного роздільника. З дороги було видно охоплені вогнем човни.

На узбережжі, де рибалки жили в недолугих хатинах, було темно, але бухта виходила на шосе з перехресною вулицею, і вогні малювали холодні картини пожежі буквально за двадцять метрів.

Човни вже перетворилися на почорнілі зморщені каркаси міцних суден, якими вони були раніше. Почервонілі роти розжареного вугілля палали у них на боках.

Човнам кінець, але вогонь не знищив будинків, і люди несамовито намагалися їх урятувати.

Ми з Навіном зав’язали навколо обличчя носовички, побігли через дорогу і приєдналися до рятувальних бригад, озброєних відрами. Я став між двома жінками, беручи відро в одної і передаючи іншій. Вони працювали блискавично і було важко не пасти задніх.

На узбережжі чути було крики жінок і дітей, відрізаних вогнем. Жінки з дітьми рятувалися в неглибоких хвилях.

Пожежники побігли крізь полум’я і дим, щоб їм допомогти. Вривались у хатини, аби рятувати дітей. Пожежників охоплювало полум’я, рукави й холоші швидко загорялися через розлиту в тісних будинках олію та гас.

Один рятівник з’явився з клубів диму, тримаючи на руках дитину. Його волосся горіло, але чоловік не зважав. Він пробіг повз, але я не міг розірвати ланцюга з відер і допомогти.

Поки я передавав відра з водою, мені в ніздрі проник запах горілої шкіри і засів у голові, неначе дохлий кінь, знайдений у преріях пам’яті.

Чи є ліміт на кількість жахливих речей, які ти можеш побачити і витримати за одне життя? Звісно ж, ліміт є: одна річ і жодної.

Відра зупинилися. Усі попадали навколішки або дивилися на небо. Почався дощ. Я й не помітив.

Мені й досі смерділо паленою шкірою, і з якоїсь причини я згадав відрубану голову на узбіччі у Шрі-Ланці. Я й досі перебував у преріях минулого.

Лило як з відра. Полум’я сичало. Пожежники розбивали найнебезпечніші будівлі та вгамовували пожежу. Люди танцювали. Я б теж міг бути у піднесеному гуморі, а якби Карла була тут, то міг би навіть приєднатися до танців.

Я пішов узбережжям, задивившись удалечінь, ген поза спалені човни, на стіну з дерев у дальньому кінці берега. З диму і тіней почали з’являтися сірі фігури.

Сірі фігури — привиди чи демони — повільно підступали до нас.

Нутрощі човнів просякли сотнями років риб’ячого жиру, вони горіли і тліли, а дим навколо нас став блакитно-чорного кольору.

Чоловіки, які насувалися на нас крізь чорний туман і дощ, були цим усім покриті, бо самі все підпалили. Вони були сірими через попіл, і дим, і пил з дерев, у яких ховалися.

Дощова вода заплямувала їхні обличчя, перетворивши на сірих тигрів, що повільно рухалися крізь димові джунглі. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що це були скорпіони.

Останнім вийшов з темряви Гануман — високий, як флагшток, та ще й кульгавий.