Розділ «Частина VIII»

Абдулла хмикнув. На світі насправді є ще люди, які хмикають. І як виявилось, я кількох таких знаю. Моя теорія полягає в тому, що хмикальники мають трохи більшу дрібочку ДНК ведмедя, ніж решта.

— У мене твоя зброя,— пробурчав він.— Скажи, куди її надіслати.

— Я знаю чоловіка, який її прибереже за десять відсотків. Я надам тобі деталі. Дякую, Абдулло. Повідомиш, скільки все це коштує.

— Зброя — це подарунок,— ображено сказав він.

— Пробач, брате, звісно. Збіса приємно. І до речі про зброю, у мене призначено зустріч з Вікрантом — моїм майстром ножів, на причалі Сассуна. Я можу ще щось для тебе зробити?

Ми підійшли до склепінчастого проходу, що вів з університету на вулицю, але Абдулла зупинив мене до того, як я приєднався до натовпу студентів, які виходили крізь арку.

— Є дещо,— почав Абдулла, але знову стулив рота, важко дихаючи крізь носа.— Санджай заборонив нам сприяти тобі чи контактувати з тобою з будь-якої іншої причини, крім справ компанії.

— Розумію.

— Ти розумієш, що це означає?

— Я... гадаю.

— Це означає, що наша наступна відкрита зустріч відбудеться лише по смерті Санджая.

— Що?

— Не хвилюйся і не бійся,— сказав він, міцно мене обіймаючи, а потім тримаючи на відстані витягнутих рук, наче масивний одвірок.— За тобою наглядають.

— Це ти не помилився.

— Ні. Я маю на увазі, що найняв декого, щоб тимчасово наглядали за тобою,— терпляче мовив він.

— Ти таке зробив? Хто вони?

— Велосипедні вбивці.

— Ти заплатив навіженим маніякам, щоб вони мене захищали?

— Так.

— Це дуже дбайливо. І дорого. Маніяки дешево не обходяться.