Розділ «Частина VI»

Карла була найхоробрішою дівчиною на світі, а я настільки занурився у власну провину і втрату, що не був біля неї, де мав би бути і де був потрібен.

— Карло, я...

— Що робитимемо тепер? — поцікавився Дідьє, стоячи біля невеличкого вогнища.— Ми готові.

Дідьє з Навіном добре впоралися з вогнем. Залишок попелу охолов, бо його роздмухали по землі, й кожен з нас міг набрати жменьку.

Ми рушили в куток, що виходив на відкрите море, й розвіяли той прах від Лайзиних речей у місці, яке б Лайза обрала, щоб розвіяти мій прах.

— Прощавай і привіт, прекрасна душе,— мовила Карла, поки попіл злітав з наших пальців.— Повертайся в довше та щасливіше життя.

Ми стежили за вітром і попелом з думками про неї. Я був такий злий на Долю, що не міг плакати.

— Ну, нам, мабуть, пора забиратися звідси,— сказав Навін, розбираючи імпровізований коминок.— Незабаром з’являться прибиральники.

— Люди, зачекайте,— звернувсь я.— Мадам Жу повернулась у місто разом з метальниками кислоти, і вона розпитує про Карлу.

— Метальники кислоти,— пробурмотів Дідьє, з жахом випльовуючи слова.

— А хто така мадам Жу? — запитав Навін.

— Огидна жінка,— розповів Дідьє, роблячи останній ковток зі своєї фляги.— Уяви павука завбільшки з невеличку жіночку, і все зрозумієш.

— Ми понаднормово наглядатимемо за Карлою,— запропонував я,— доки не викинемо мадам Жу та її метальників кислоти в море. Ми...

— Я вдячна і приймаю вашу допомогу. Дідьє і Навіне,— перервала мене Карла.— Це цінується. Але ти, Ліне, не можеш.

— Не можу?

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тебе тут не буде. Ти поїдеш.

— Справді?

— Так.