Розділ «Частина II»

Він був читачем, який поглинав принаймні одну книгу зі самовдосконалення на тиждень, а потім без кінця діставав своїх сусідів, щоб вони її теж прочитали.

Я поважав його. Він був хорошою людиною, хорошим другом, який змушував мене бути кращим лише самим фактом нашого знайомства. Як не дивно і, мабуть, безглуздо, та я не міг йому цього сказати. Я хотів. Я вже кілька разів був готовий, але так і не зміг вимовити цих слів.

На той час моє серце вигнанця було переповнене сумнівами, спротивом і скептицизмом. Я віддав своє серце Хадербгаю, а він використав мене як пішака. Я віддав своє серце Карлі, єдиній жінці, яку я кохав, а вона використала мене, змусивши служити чоловіку, якого ми обоє називали батьком,— Хадербгаю. Відтоді я два роки був на вулицях і бачив, як місто перетворилося на цирк, багаті жебрали у бідняків, а злочин відповідав покаранню. Я став старшим, ніж мав би бути, й опинився занадто далеко від людей, які мене любили. Я підпустив до себе лише кількох, але ніколи не тягнувся до них так, як вони тягнулися до мене. Я не прив’язувався настільки сильно, бо знав, що рано чи пізно мені доведеться їх відпустити.

— Забудь про це, Джонні,— м’яко сказав я.

Він знову зітхнув, поклав гроші до кишені та повів мене на вулицю.

— То чому євреї кладуть пеніцилін у свої кури? — поцікавився він, доки ми споглядали похмуре небо.

— Я пожартував, Джонні.

— Ні, але ті євреї досить розумні, яар. Якщо вони кладуть пеніцилін у свої кури, то вони, мабуть, мають в біса хорошу...

— Джонні,— перебив я, піднісши руку,— я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, друже,— посміхнувся він.

Він міцно мене обійняв, після чого ожили всі рани і синці на моїх руках і плечах.

Йдучи з нетрищ, я й досі відчував його силу, досі відчував запах кокосової олії у його волоссі. Задушливі хмари кидали вечірні тіні на зморені обличчя рибалок і праль, які поверталися додому з метушливого узбережжя. Та коли вони мені посміхалися, білки їхніх утомлених очей, золотисто-каштанові й червоного золота, сяяли. І вони всі посміхалися, всі й кожен, проходячи повз мене, й корони виблискували на їхніх спітнілих чолах.

Розділ 13

Коли я зайшов до галасливого збіговиська в «Леопольді», то почав шукати очима Лайзу й Вікрама. Я їх не побачив, проте знайшов свого друга Дідьє. Він сидів з Кавітою Синг і Навіном Едеїром.

— Ревнивий чоловік! — викрикнув Дідьє, милуючися моїм понівеченим обличчям.— Ліне! Я такий гордий за тебе!

— Мушу тебе розчарувати,— знизав я плечима, тиснучи руку йому і Навіну.— Послизнувся в душі.

— Схоже, що душ відбивався,— додав Навін.

— Ти вже став водопровідним детективом?

— Незалежно від причини, я надзвичайно радий бачити сліди гріха на твоєму обличчі, Ліне! — оголосив Дідьє, махаючи офіціантові.— Це привід для святкування.

— Таким чином я оголошую цю зустріч Анонімних грішників відкритою! — проголосила Кавіта.