Розділ «Частина XIV»

Я взяв воду до лісу, сходив до вітру, обмився, відшкрябався і повернувся: Карла вже сиділа, задивившись на шматочок неба.

— З тобою все гаразд? — запитав я.

— Зі мною все гаразд,— сказала вона.— Де ти був?

— Мився.

— Після того як обробив мені порізи на руках і ногах.

— Я люблю гігієну.

Я вмостився біля неї, а вона вмостилася біля мене.

— Його вже немає,— мовила вона, притискаючи обличчя до моїх грудей.

— Його вже немає,— відгукнувсь я.

День підняв блакитного прапора, і звуки життя пробудилися від сну — вигуки, сміх, пташиний щебет, знахабнілий у світлі дня, а ще голубині тремтливі історії кохання.

Карла знову заснула, а я вгамувався поруч, у спокої, який може створити лише сонне кохання, і все це попри думки про Абдуллу, які, немов отвори від куль у свідомості, все продовжували кривавитися.

Він був дисциплінований, він був готовий пролити кров за друга, він був достатньо безжалісний, щоб зганьбити власну честь, і я був по-своєму такий самий.

Нарешті я теж заснув, опинившись на хвилі словесної розради: слова, сказані Ідрисом, прокручувались у голові знову і знову, вівці рахували овець.

«Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо»,— повторювалася фраза. «Таємниця любові полягає в тому, ким ми станемо». І коли ми прокинулися наступного ранку, гомін складів перетворився на перший ніжний дощ нового мусону.

Досі зранені після ночі, ми повернулись у табір, коли злива заполонила небеса морями, очищеними вознесінням і розлитими з плечей дерев, які розтрусив вітер.

Струмочки продиралися крізь віття, і птахи ховалися на гілках, не ризикуючи вільним польотом. Рослини, що були тоненькими апострофами, перетворились на параграфи, а ліани, що спали, неначе змії взимку, почали знахабніло корчитися посеред яскравої свіжої зелені. Охрещений небом світ знову народився, і надія змила з гори пил і кров минулого року.