Розділ «Частина XIV»

— Саламалейкум, Халеде,— привіталася Карла: вона теж тримала пістолета.

— Валейкумсалам,— відповів він.— Що ви робите?

— Де Абдулла? — запитав я.

— Він мертвий.

— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.

— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.

— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?

— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.

— Де тіло Абдулли?

— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?

— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?

— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.

— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.

— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.

— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?

— Валла! — відповів він.

— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.

Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.

— Я піду,— вирішив я, уже почуваючись погано.— Я піду.

Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці.