Розділ «Частина XIV»

— Я приїхав сюди, щоб попередити твого хлопця,— випростуючись, сказав Конкенон.

— І тобі знову доведеться забрати це попередження собі, Конкеноне.

— Ну ось, знову,— радісно роздратувався він.— Ти найскладніший чоловік у цьому місті верескливих язичників, з тобою неможливо подружитись. Я знаю катів, веселіших за тебе. Я ж намагаюся сказати, що став іншою людиною.

— Я не бачу змін,— повідомив я.— Ти і досі дихаєш.

— Ну ось, знову ці темні думки... Слухай,— спокійно мовив він,— я вже не пов’язаний з усім цим. Тепер я став бізнесменом, і сьогоднішня зустріч має це засвідчити.

— Ти взагалі нічого не вчишся?

— Але я справді дечого навчився,— наполягав він.— Саме це я й намагаюся донести. Після тієї нашої бійки я все обдумав. І я кажу про все. Розумієш, я тоді отримав травму. Плече так повністю і не загоїлось і тепер не функціонує як слід. Координація в мене вже не та, і я вже ніколи не битимусь, як колись. Бачиш, раніше я ніколи не дозволяв нікому підійти досить близько, щоб перемоги мене, тож це дуже на мене вплинуло. Мій досвід на «дорозі до Дамаска»[162] відбувся на складі в Бомбеї, і з коня мене скинув австралійський втікач. Я змінився. Тепер я став бізнесменом.

— І який же в тебе бізнес? — поцікавилася Карла, уже не так стискаючи мою долоню.

— Я вклав усі свої кошти в авантюру Деніса.

— Сплячого Баби?

— Саме його. Одного дня я осмислив приказку, що коли тихо і довго сидіти біля річки, то мимо пропливуть трупи твоїх ворогів.

Я хотів, щоб Конкенон отак проплив по Гангу.

— І тоді, на «дорозі до Дамаска», мені дійшло, що річка наповнена не водою, а неіржавіючою сталлю. Це трупарня, розумієте? Ми з Денісом придбали похоронне бюро і стали трунарями. І після відкриття до нас на стіл уже приплив один з моїх ворогів. Гарненько я, напившись, посміявся тієї ночі, готуючи його до похорону.

— І Деніс на це погодився? — запитав я.

— Ми природжені партнери. Я знаю, який вигляд має смерть, а він знає, які відчуття дає смерть. Я ніколи не бачив людини, яка б так ніжно поводилася з трупами. Він називає їх сплячими і розмовляє з ними, неначе ці люди просто поснули. Це дуже добре. Дуже лагідно. Але я зберігаю там бейсбольну битку — раптом хтось із них озветься.

Конкенон зупинився, ляснув долонями з опухлими кісточками, а потім молитовно склав їх у вузлувату піраміду.

— Я знаю, що важко повірити, наче така загроза для живих і мертвих, як я, може все покинути, але це правда. Усе змінилось, і доказ цьому те, що я приїхав сюди, ризикуючи наразитися на твій гнів, щоб сказати дві речі. Першу я вже розповів: це все, що знаю про Ранджита і ту милу дівчину.

— А друга? — замість мене запитала Карла.

— А друга річ полягає в тому, що «Компанія 307» найняла кількох немісцевих гунд, аби сьогодні вбити того іранця — Абдуллу. Й оскільки Абдулла переховується тут, то це поставить вас обох на лінію вогню.

— Коли вони прибудуть? — поцікавився я.