Розділ «Частина XIII»

Деніс затягнувся. Люди почали молитися. Хтось почав калатати у храмові дзвони. Хтось інший брязкотів сагатами[151], а слабкий голос цитував мантри на санскриті.

— Цей хлопець просто ходяче кіно,— зауважила Карла.

Вона зиркнула через моє плече на Рендалла, який стояв за півкроку позаду нас.

— Ти запам’ятовуєш це, Рендалле?

— Ще той спектакль, міс Карло,— сказав Рендалл.— Спонтанна канонізація.

— Треба віддати Денісу належне,— додав Навін.— Він живе у власному всесвіті.

Деніс зіп’явся на ноги. Прибув паланкін: його несли міцні молодики, пробиваючись крізь натовп з криками і бурчанням. Це був той самий катафалк, на якому несли мертвих до погребальних вогнищ, але його модифікували, щоб розмістити там крісло, обтягнуте срібним шкірозамінником.

Молодики поставили паланкін на землю, допомогли Денісу сісти у крісло, потім завдали його собі на плечі й понесли довгою дорогою до Брами Індії.

Деніс приязно посміхався, благословляючи підняті обличчя своїм чилумом.

— Обожнюю цього хлопця,— мовила Карла.— Ходімо приєднаємося до параду.

Ми поїхали разом з процесією крізь зелені вулиці аж до Брами Індії. Натовп лише збільшувався, бо барабанщики, і танцюристи, і трубачі виходили з домівок, аби приєднатися до маршу. У кінці людей, які навіть не знали, що взагалі відбувається, стало набагато більше, ніж тих, хто розпочав парад.

А коли ми під’їхали до вигідної точки огляду, Деніс опинився в центрі божевільного натовпу, який вітав його вдома після років мовчазної спокути, знаючи про це чи ні.

За сто метрів від нас, у кабінетах готелю «Тадж-Магал», налагоджували системні зв’язки чоловіки, які керували Верхнім Світом, вони обрали новий пробізнесовий уряд, за який голосували бідняки і сильні світу цього, і тепер цей уряд закидав сіті у нове море комерційної корупції.

За п’ятсот метрів від нас був Вішну — ватажок новоствореної «Компанії 307», названої на честь номера статті Кримінального кодексу Індії: замах на вбивство. Вішну керував Нижнім Світом, розпочавши з жорстокого вигнання мусульман зі своєї банди. Залишитися дозволили лише тим, хто розповів йому про Пакистан і про всі інші невдалі оборудки Санджая.

Абдулла зник після пожежі, й ніхто не знав, де він є чи що планує. Інші мусульмани з першої компанії розбіглися, знову збираючись у серці мусульманських базарів у Донгрі, та налагодили тісніші зв’язки з пакистанськими постачальниками зброї.

Бунти налякали місто, як і завжди відбувається: заклики заспокоїтися від великих і дрібних лідерів не могли вилікувати страху. Окрім страху громадської жорстокості, була ще холодна реалізація того, що таке насправді може трапитись, навіть у такому чарівному й повному кохання місті, як Місто-Острів...

Карла плескала в долоні в ритмі співів. Рендалл з Навіном хитали головами в такт. А сотні бідних і хворих силкувалися проштовхнутися крізь юрму, аби торкнутися паланкіна, який ніс Деніса, воскреслого у славі.

Величезна Брама Індії добре підсвічувалася, але з нашого місця та широка брама здавалася тоненькою, неначе вушко голки, в яке не зміг пройти верблюд Британської Індії.

Море за скульптурою було чорним дзеркалом, на неспокійних хвилях розсипалися вогні сотень невеличких човнів, відбитки світла залишали сліди на морській гладіні.

І відчайдушні молитви лунали з Троянської вежі, яку британці залишили в Місті-Острові,— звуки, що розсіювались, як і всі звуки, вічно.