Розділ «Частина XII»

— Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав.

— А може, підійде: відчини двері.

— Я схилявся до чогось більш персонального.

— Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю.

— Як?

— Завіси ззовні, Джасванте.

— Завіси! — просичав він.— Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що його барикада проти зомбі просто ідеальна.

— Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся.

— Повертайся, будь ласка, неінфікованим,— звернувся він, знову барикадуючи двері.

Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися,— це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла.

Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю.

І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем.

Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці.

Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця.

— Разючі часи,— по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями.

— Разюче лячні, Домініку.

— Отож-бо! — розсміявся він.

— Спробуймо готель «Магеш»,— запропонував я.

— Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам,— сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней.— Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди.

Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла, а Вінсон сидів на задньому сидінні.