Розділ «Частина X»

— Звісно.

— Там прозвучало кілька досить дотепних фраз.

— Яких фраз?

— Як ти сказав афганцю тікати, незважаючи на його техніку. А потім сказав Крішні, що вб’єш його власного ж зброєю.

— Російські фільми,— розповів він, насупивши брови.— Хочеш сказати, що не чув діалогів у російських фільмах? Тобі сподобається. Це ідеальний матеріал.

Ми поїхали в Колабу. Я потис Олегу руку і залишив його біля готелю для туристів на променаді.

Марнославство ховається в гордощах. Я залишив Олега на узбіччі, потому як він урятував моє життя, переконуючи себе в тому, що не потребую нікого, навіть такого хорошого хлопця, як він. Але правда полягала в тому, що я покинув його, бо вподобав і знав, що Карлі росіянин також сподобається, а може, навіть більше, ніж мені. Це сором: соромно зізнатися, що я залишив хорошу людину на вулиці, бо трішки заздрив, а вони з Карлою навіть не були знайомі.

Розділ 61

Треба було розшукати Абдуллу. Я мав дізнатися про те, що він робив чи не робив разом з Конкеноном. Я з’їздив до мечеті Набіла біля Нал-базару і до всіх інших місць, де Абдулла розслаблявся на товариському кораблі запеклих злочинців. Я лютував. Кулаки кривавилися. Я не міг вдавати ввічливість навіть зі знайомими.

— Де Абдулла? — запитував я знову і знову, не вимикаючи двигуна.

Міцні чоловіки, які ризикували своїм життям, вимагали поваги, тож озивалися відповідно:

— Пішов ти, Ліне. Хочеш зазирнути в дуло мого пістолета? Раптом він ховається там.

— Сам пішов. Де Абдулла?

Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів алі-мунни, і я знав, що це може тривати годинами, а співаки будуть ділити чилум у сяйливих естафетних колах.

Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками.

Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами.

— Саламалейкум,— почав він, вітаючи мене поцілунком у щоку.

— Валейкумсалам. Що за біс, Абдулло? Невже ти вбив когось із цим ірландцем Конкеноном? Це тому того дня ти двічі в нього вистрелив? Щоб його заткнути?

— Ходи зі мною,— похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку.

Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів.