Розділ «6»

Ричард з подивом зрозумів, що чоловік їх побачив — і щосили намагається вдавати протилежне. Маркіз зупинився просто перед ним. Тужливий саксофон нервово писнув, пісня урвалася. Маркіз зблиснув холодною посмішкою.

— Ти Лір, чи не так? — спитав він. Чоловік обережно кивнув. Він тримав пальці на кнопках саксофона. — Ми шукаємо Графський двір, — продовжував маркіз. — Ти, бува, не маєш при собі такої корисності, як розклад потягів?

Ричард почав помалу добирати що й до чого. Він припустив, що «Графський двір», про який говорив маркіз — це не та знайома Ричардові станція підземки, на якій він незчисленну силу разів чекав потяга, читаючи газету чи просто мріючи. Чоловік на ім'я Лір облизав губи кінчиком язика.

— Таке можливо. А коли б і мав, то що з того?

Маркіз запхнув руки глибоко до кишень пальта. Тоді він усміхнувся, наче кіт, якому довірили ключі від клітки примхливих, але годованих канарок.

— Подейкують, — легко повів він, ніби просто збуваючи час балачкою, — що Мерлінів учитель Блез якось написав мотив настільки чарівливий, що він ледь не витрушував монети з кишень тих, хто його почув.

Лірові очі звузилися.

— Цей мотив коштував би більше, ніж просто розклад потягів, — сказав він. — Якби я той розклад мав.

Маркіз майстерно зіграв сцену, в якій він раптом усвідомлює, що «ой, серденько, а таки більше, чи не так?».

— Ну, тоді, — великодушно сказав він, — гадаю, що ти лишився б мені винен послугу, правильно?

Лір неохоче кивнув. Він поліз до задньої кишені, витяг складаний-перескладаний аркуш і простягнув його вперед. Маркіз підніс до нього руку. Лір прибрав аркуш.

— Я спершу хочу почути мотив, старий ти пройдисвіте, — сказав він. — І хай він тільки не спрацює.

Маркіз звів брову. Він шугнув рукою до внутрішньої кишені пальта і витяг звідти свищик і маленьку кришталеву кульку. Маркіз глянув на кульку, видав звук «гм», що означав «то он куди ти поділася», і сховав її назад. Тоді він порозминав пальці, приклав свищика до губів і почав грати дивну безтурботну мелодію, що підскакувала, крутилася й співала. Від неї Ричарду здалося, що йому знову тринадцять, і він слухає хіт-парад по транзисторному радіо свого кращого друга під час обідньої перерви в школі, ще тоді, коли поп-музика значила для нього стільки, скільки вона може значити тільки в підлітковому віці; маркізів мотив мав усе, що Ричард завжди хотів почути у пісні…

В пальто дзенькнула жменя монет, кинута перехожими, що пружинистою ходою усміхнені пішли далі. Маркіз опустив свищика.

— Значить, буду винен тобі послугу, старий шахраю, — сказав Лір, кивнувши.

— Так, будеш, — маркіз узяв розклад потягів з Лірових рук, переглянув його й кивнув. — Але послухай ще слово мудрості. Помалу їдь, далі заїдеш.

І вони вчотирьох пішли геть довгим коридором, обклеєним афішами, що рекламували нові фільми й спідню білизну, розбавленими офіційними з виду сповіщеннями про те, що вуличні музики мають триматися якнайдалі від станції. Вони ще почули плач саксофона й звук монет, що падали на пальто.

Маркіз повів їх до платформи Центральної лінії. Ричард підійшов до краю платформи й глянув униз. Він як завжди задумався, яка з рейок була під напругою, і як завжди вирішив, що он та, дальня від платформи, з білуватими керамічними ізоляторами, що лежали між нею й землею; і він зрозумів, що мимохіть усміхається до крихітної сірої миші, що хоробро нишпорить колією в своїх мишачих пошуках покинутих сандвічів і впущених картопляних паличок.

З гучномовця долинув той офіційний, безтілесний чоловічий голос, що закликав стерегтися прогалини між вагоном і платформою, щоб необачні пасажири, бува, не втрапили туди ногою. Як і більшість лондонців, Ричард уже майже не чув його — для нього то була слухова подоба шпалер на стіні. Але зненацька рука Мисливиці взяла його за плече.

— Відійди від прогалини, — наполегливо сказала вона Ричарду. — Отуди, до стіни.