Розділ «6»

— Що? — сказав Ричард.

— Я сказала, — повторила Мисливиця, — відійди…

А тоді воно вивергнулося з-за краю платформи. Прозоре, маревне, схоже на привида кольору чорного диму, воно клубилося вгору, як шовк під водою, і, рухаючись неймовірно швидко, хоч водночас здавалося, ніби воно пливе майже як у сповільнених кадрах, міцно обмоталося навколо Ричардової щиколотки. Він навіть крізь тканину джинсів відчув, як його вжалило, а потім смикнуло до краю платформи. І Ричард похитнувся.

Він усвідомив, хоч ніби й здалеку, що Мисливиця взяла свого посоха й заходилася сильно, раз за разом, періщити ним по тому мацаку.

Десь вдалині почувся високий і бездумний вереск, наче в нерозумної дитини забрали іграшку. Димний мацак відпустив Ричардову щиколотку, відповз до краю платформи й зник. Мисливиця взяла Ричарда за шкірку й потягла до дальньої стіни, по якій Ричард сповз на підлогу. Ним трусило, а світ навколо раптом здався йому абсолютно несправжнім. З джинсів, де їх торкнулася та штука, зник увесь колір, від чого здавалося, що хтось невміло намагався їх вибілити. Він закасав штанину: на шкірі щиколотки й гомілки вискочили крихітні фіолетові рубці.

— Що… — він намагався говорити, але слова не виходили. Він ковтнув і спробував ще раз. — Що то було?

Мисливиця незворушно дивилася на нього. Її обличчя могло бути вирізане з коричневого дерева.

— Не думаю, що воно має ім'я, — сказала вона. — Вони живуть у прогалинах. Я тебе попереджала.

— Я… я таких раніше ніколи не бачив.

— Раніше ти не був частиною Долішнього, — сказала Мисливиця. — Просто побудь біля стіни. Так безпечніше.

Маркіз звірився з великим золотим кишеньковим годинником. Тоді він повернув його до кишені жилета, зазирнув у папірця, що дав йому Лір, і вдоволено кивнув.

— Нам щастить, — оголосив він. — Потяг Графського двору має прибути сюди за півгодини.

— «Графський двір» не на Центральній лінії, — відмітив Ричард.

Маркіз дивився на Ричарда з неприхованим захватом.

— Який гострий розум ви маєте, юначе, — сказав він. — Ніщо не зрівняється з повним невіглаством, правда?

Повіяло теплим повітрям. До станції під їхав потяг. Люди виходили з нього, люди заходили всередину і їхали далі в своїх справах і своїх життях, а Ричард заздрісно на них дивився.

— Будьте обережні коло прогалини, — виводив записаний голос. — Не спирайтеся на двері. Будьте обережні коло прогалини.

Дуері кинула погляд на Ричарда. Тоді, вочевидь, стурбована побаченим, вона підійшла й узяла його за руку. Він був дуже блідий, а дихав часто й неглибоко.

— Будьте обережні коло прогалини, — знову загудів записаний голос.

— Зі мною все гаразд, — хоробро збрехав Ричард, не звертаючись ні до кого конкретно.