Розділ «2»

— Ш-ш-ш, — сказала вона. — Агов? — З-під канапи визирнули рожевий ніс і пара маленьких чорних очей, а за ними з'явилася й решта голови, що підозріливо й доскіпливо оцінила становище. Створіння справді було завеликим як для миші, Ричард був цього певен. — Привіт, — тепло привіталася Дуері. — Ти цілий? — вона простягла долоню. Щур виліз на неї, пробіг рукою й примостився у згині ліктя. Дуері погладила його пальцем по боці. Тваринка була темно-коричнева і мала довгого рожевого хвоста. До її боку було прикріплене щось схоже на складений папірець.

— Це щур, — сказав Ричард, відчувши, що бувають ситуації, коли людині можна пробачити озвучення очевидного.

— Саме так. Ти збираєшся вибачатися?

— Що?

— Попроси пробачення.

Може, він щось неправильно почув? Може, це він потихеньку божеволів?

— У щура?

Дуері доволі промовисто мовчала.

— Мені шкода, — з гідністю мовив до щура Ричард, — якщо я тебе налякав.

Щур глянув угору на Дуері.

— Ні, йому справді шкода, — сказала вона. — Він не сказав просто аби було. То що ти мені приніс? — Вона пробіглася пальцями по боці створіння й узяла багато разів складений коричневий папірець, що тримався за допомогою, як здалося Ричардові, яскраво-блакитної гумки.

Вона розгорнула його, той коричневий папірець із порваними краями й павутинчастим письмом, прочитала його і кивнула.

— Дякую, — сказала вона щурові. — Я дуже ціную те, що ти зробив. — Щур спустився на канапу, коротко зиркнув на Ричарда і зник серед тіней.

Дівчина на ім’я Дуері передала записку Ричардові.

— Візьми, — сказала вона. — Прочитай.

У Центральному Лондоні настало надвечір'я, і осінь насувалася ближче, тож на вулицях швидко темнішало. Ричард поїхав підземкою до станції «Тоттенгемський двір»,[4] і тепер ішов на захід по Оксфорд-стріт, тримаючи в руках папірця. Оксфорд-стріт була лондонським центром роздрібної торгівлі, тож навіть хідники тут повнилися туристами й покупцями.

— Це повідомлення, — сказала вона, передавши йому записку. — Від маркіза де Карабаса.

Ричард був упевнений, що колись уже чув це ім'я.

— Це мило, — сказав він. — У нього закінчилися поштівки?

— Так швидше.