Розділ «2»

Дуері перегорнула сторінку. Вона не підвела очей.

— На відповідь.

— Яку відповідь? — Дуері знизала плечима. — А. Он воно що. — Тепер, коли трохи бруду й крові було змито, Ричард помітив, що її шкіра дуже біла. Він задумався, чи вона бліда від хвороби, чи від утрати крові, чи, можливо, від того, що мало буває на вулиці, чи від анемії. Можливо, вона сиділа у в’язниці, хоч і виглядала надто молодою для цього. Можливо, здоровань не брехав, коли казав, що вона божевільна. — Слухай, коли ті люди увійшли…

— Люди? — спалах в дивнобарвних очах.

— Круп і, гм, Вандербільт.

— Вандемар, — вона трохи поміркувала, а тоді кивнула. — Гадаю, їх можна назвати людьми, так. У кожного дві ноги, дві руки, одна голова.

Ричард вів далі:

— Коли вони увійшли сюди — де ти була?

Вона лизнула пальця й перегорнула сторінку.

— Я була тут.

— Але… — він замовк, бо в нього закінчилися слова. У квартирі не було де сховатися. Але вона нікуди з неї не виходила. Але…

Почулося якесь шкрябання, і темна, помітно більша за мишу фігурка вискочила з хаотичної купи відеокасет під телевізором.

— Господи! — сказав Ричард і щосили жбурнув пультом. Той врізався в касети. Темної фігурки десь не стало.

— Ричарде! — сказала Дуері.

— Все гаразд, — пояснив він. — Мабуть, то був щур чи щось таке.

Вона люто зиркнула на нього.

— Звісно, то був щур. І ти його, бідолашку, взяв і налякав, — вона оглянула кімнату, а тоді тихенько посвистіла, подувши крізь передні зуби. — Агов? — покликала вона, а тоді опустилася на коліна, покинувши «Менсфілд-парк». — Агов?

Вона зиркнула на Ричарда.

— Якщо ти його скалічив… — загрозливо сказала вона, а тоді знову звернулася до кімнати: — Пробач йому, він ідіот. Агов?

— Я не ідіот, — сказав Ричард.