Розділ «2»

— Не бачу в цьому сенсу, — пояснив він. — Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.

— Саме так, — сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталося — але не злиплося. А її очі… Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.

— Гаразд, — сказала вона, а тоді видала звук, схожий на рідке голубине туркотіння. — Гаразд, Кррплрре, ти мусиш відшукати маркіза де Карабаса. Зрозумів?

Голуб забулькав до неї.

— От молодець. Слухай же, це важливо, тож краще… — голуб урвав її доволі нетерплячим бурликанням. — Пробач, — сказала Дуері. — Звісно, ти знаєш, що робиш. — Вона підняла птаха до вікна й відпустила.

Ричард спостерігав за цією сценою з неабияким подивом.

— Знаєш, усе це майже скидалося на те, що він тебе зрозумів, — сказав хлопець, дивлячись, як птах зменшувався вдалині на тлі неба, поки не зник за дахами.

— Дивина та й годі, — сказала Дуері. — А тепер чекатимемо.

Вона пішла до книжкової полиці в кутку спальні, знайшла примірник «Менсфілд-парк», — Ричард навіть не знав, що його має, — і пішла до вітальні. Ричард за нею. Вона вмостилася на канапі й розгорнула книжку.

— То це таке скорочення від «Дорін»? — спитав він.

— Що?

— Твоє ім’я.

— Ні. Мене звати Дуері.

— Як воно пишеться?

— Д-у-е-р-і. Майже як те, крізь що проходять, коли хочуть кудись зайти чи вийти.

— А, — він просто мусив спитати дещо, тож спитав. — І що це за ім'я таке — Дуері?

Вона подивилася на нього своїми дивно забарвленими очима й сказала:

— Моє ім'я, — і повернулася до Джейн Остін.

Ричард підняв пульт і ввімкнув телевізор. Тоді перемкнув канал. Ще раз перемкнув. Позіхнув. Знову перемкнув.

— То на що ми чекаємо?