Розділ «1»

— Скільки?

Документи, ручки, таблиці й тролі — усе полетіло до Ричардового дипломата. Він клацнув ним і побіг. Пальто він вдягав на ходу. Ґеррі йшов слідом.

— То ми йдемо випити чи як?

— Випити?

— Ми вмовлялися сьогодні посидіти й побалакати про профіль Мерстема. Пам'ятаєш?

То це мало бути сьогодні? Ричард зупинився на мить. Він вирішив, що коли дезорганізацію зроблять олімпійським видом спорту, він легко міг би дезорганізовуватися за збірну Британії.

— Ґеррі, — сказав він. — Мені шкода. Я все завалив. Мені треба сьогодні бути з Джесикою. Ми ведемо її боса на вечерю.

— Містера Стоктона? Зі Стоктонів? Того самого Стоктона? — Ричард кивнув. Вони поквапилися сходами вниз. — Впевнений, що ви добре розважитеся, — нещиро сказав Ґеррі. — А як ся має Страховисько з Чорної Лагуни?

— Насправді, Ґеррі, Джесика з Ілфорда. І вона залишається вогнем і коханням мого життя, дякую, що спитав. — На той час вони вже досягли вестибюлю, і Ричард кинувся до автоматичних дверей, які видовищно відмовилися відчинитися.

— Вже за шосту, містере Мейг'ю, — сказав містер Фіґіс, охоронець будівлі. — Треба записатися.

— Мені цього зараз геть не треба, — сказав Ричард, не звертаючись ні до кого особисто. — Геть не треба.

Містер Фіґіс пахнув якоюсь медичною маззю, і про нього пліткували, що він зібрав енциклопедичну колекцію м'якої порнографії. Він охороняв двері з ретельністю, що межувала з божевіллям, так і не спромігшись загладити пам'ять людей про той вечір, коли винесли цілий поверх комп'ютерного обладнання разом з двома пальмами в барильцях і ексмінстерським килимом генерального директора.

— То пити ми не підемо, так?

— Пробач, Ґеррі. Може, в понеділок?

— Аякже. В понеділок, добре. Побачимося в понеділок.

Містер Фіґіс оглянув їхні підписи й вдоволено переконався, що вони не виносять на собі ані комп'ютерів, ані пальм у барильцях, ані килимів, а тоді натиснув кнопку під столом, і двері роз'їхалися врізнобіч.

— Двері, — сказав Ричард.

Підземний тунель галузився й розділявся; вона вибирала дорогу навмання, кидаючись у проходи, біжучи й хитаючись, і спотикаючись. За нею спокійно і бадьоро, мов вікторіанські вельможі на виставці у Кришталевому палаці, крокували містер Круп і містер Вандемар. Коли вони підходили до роздоріжжя, містер Круп ставав на коліно, знаходив найближчу цятку крові, і вони йшли, куди вона вказувала. Вони, мов гієни, виснажували свою здобич. Вони могли чекати, бо часу мали скільки завгодно.

Принаймні цього разу удача не відвернулася від Ричарда. Він упіймав чорне таксі, яке вів надто енергійний шофер, що відвіз його додому дивним маршрутом, котрий проліг вулицями, яких Ричард раніше й не помічав, водночас розводячись, — а Ричард з'ясував, що всі шофери лондонських таксі обов'язково розводитимуться про щось, коли матимуть живого пасажира, що говорить англійською, — про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Ричард вискочив з таксі, залишивши шоферові чайові й свого дипломата, тоді спромігся впіймати це таксі знову, перш ніж воно виїхало на середину дороги, й отримав дипломата назад, а тоді побіг угору сходами до своєї квартири. Він почав скидати з себе одяг, ледве встигши переступити поріг. Дипломат полетів через кімнату й зазнав аварійної посадки на канапі; Ричард витяг ключі з кишені й обережно поклав їх на столик у коридорі, щоб точно не забути.

Він кинувся до спальні. Жужкнув домофон. Ричард, що вже на три чверті вбрався у свій найкращий костюм, кинувся до слухавки.