Розділ «1»

Ричардові здалися неприємними не самі слова, а тон, з яким передавалася інформація. Столик на сьогодні, безперечно, слід було замовляти кілька років тому — можливо, натякав цей тон, його мали замовляти ще Ричардові батьки. Замовити на сьогодні було неможливо: якби Папа Римський чи президент французький зі своїм прем'єр-міністром на додачу прибули сьогодні увечері без підтвердженого замовлення, то і їх би розвернули обличчям до дверей і випровадили під жартики про континентальців.

— Але ж це бос моєї нареченої. Я розумію, що мусив телефонувати раніше. Нас же лише троє, чи не могли б ви…

Там поклали слухавку.

— Ричарде? — сказала Сильвія. — Гендир чекає.

— Як думаєш, — спитав Ричард, — мені дадуть столик, якщо я зателефоную ще раз і запропоную грошей?

У її сні всі були вдома разом. Її батьки, брат, маленька сестра. Усі вони стояли в танцювальній залі й дивилися на неї. Усі були такі бліді, такі хмурі. Портія, її мати, торкнулася її щоки й застерегла про небезпеку. У цьому сні Дуері засміялася і сказала, що знає. Її мати похитала головою: ні-ні — їй загрожує небезпека. Зараз.

Дуері розплющила очі. Двері тихо-тихо прочинилися; вона затамувала подих. Тихі кроки на камені. «Може, він мене не помітить, — подумала вона. — Може, він піде геть. — І ще вона з відчаєм подумала: — я голодна».

Кроки стали непевні. Вона добре сховалася під купою газет і ганчір'я й знала це. Можливо, цей зайда не хотів їй зла. «Невже він не чує, як у мене гупає серце?» — подумала вона. Кроки наближалися, і вона зрозуміла, що саме мусить зробити, і це злякало її. Чиясь рука зірвала з неї покриви, й вона глянула в пусте, абсолютно безволосе обличчя, що зібгалося в лихий посміх. Вона перекотилася й вигнулася, і ніж, націлений їй у груди, зачепив лиш плече.

До тієї миті вона ніколи не думала, що здатна на це. Ніколи не думала, що має достатньо хоробрості або страху, або відчаю, щоб на це наважитися. Але вона підняла одну руку до його грудей і відкрила…

Він ухопив ротом повітря й повалився на неї. Було мокро, тепло й слизько, і вона вислизнула з-під чоловіка, а тоді похитуючись пішла геть з кімнати.

Вона віддихалася, вийшовши до вузького й низенького тунелю і сповзши стіною на підлогу, зі шморганням втягуючи повітря. Це забрало її останні сили; тепер їх було витрачено повністю. Плече почало пульсувати. «Ніж», — подумала вона. Але тепер вона в безпеці.

— Оце так-так, — долинуло з темряви справа від неї. — Вона пережила містера Росса. Містере Вандемар, я б ніколи… — Його голос повільно сочився. На звук він нагадував сірий слиз.

— Я б теж ніколи, містере Круп, — сказав бляклий голос зліва.

Розгорівся й замиготів невеликий вогник.

— Але, — сказав Круп, чиї очі блищали в підземній темряві, — нас вона не переживе.

Дуері вдарила його коліном, сильно, в промежину, і побігла навмання, тримаючись правою рукою за ліве плече.

— Діку?

Ричард відмахнувся рукою від завади. Він майже повернув контроль над життям. Ще трохи часу і…

Ґеррі знову покликав його на ім'я.

— Діку? Вже шоста тридцять.