Розділ «Трохи на додачу…»

Пастух глянув на Слона.

— Я знаю, що мусив спитати про це раніше, але заради Старої Відьми, що це за один?

— Я вірний член гурту, — скромно сказав Слон своїм низьким голосом, і маркіз задумався, невже й він говорив так рівно і бездушно, коли був членом гурту. — Я залишався вірним і не відбивався від гурту, як оцей.

— І гурт вдячний за твою сумлінну працю, — сказав пастух. Він простягнув руку й торкнувся кінчика одного зі Слонових бивнів, визначаючи його гостроту. — Ніколи не бачив подібних до тебе, і якщо й ніколи не побачу такого знову, то й тоді мені буде забагато. Мабуть, буде краще, якщо ти теж помреш.

Слонові вуха сіпнулися.

— Але ж я з гурту…

Пастух глянув у величезне Слонове обличчя.

— Краще бути певним, аніж потім жалкувати, — сказав він. А тоді до маркіза: — Ну? Де той твій важливий лист?

Маркіз де Карабас сказав:

— У моїй сорочці. Це найбільш важливий документ, який мені коли-небудь довіряли доставити. Я благаю вас не дивитися на нього. Заради власної безпеки.

Пастух смикнув маркізову сорочку. Ґудзики розлетілися, протарабанили об стіни й попадали на підлогу. Пластикова торбинка з листом лежала у внутрішній кишені.

— Яке нещастя! Гадаю, ви погодитесь прочитати його нам уголос, перш ніж ми помремо, — сказав маркіз. — Втім, уголос чи пошепки, але я обіцяю, що ми з Сапсаном все одно чекатимемо, затамувавши подих. Чи не так, Сапсане?

Пастух розкрив торбинку з-під сандвічів і оглянув конверт. Він розірвав його й витяг зсередини аркуша вицвілого паперу. З конверта разом з аркушем вилетіло трохи пилу. Він повис у нерухомому повітрі тьмяної кімнати.

— «Моя прекрасна люба Друзильдо, — зачитав пастух. — Хоч я і знаю, що зараз ти не відчуваєш того, що відчуваю до тебе я…» Що це за маячня?

Маркіз не відповів. Він навіть не усміхнувся, а тільки затамував подих, як і обіцяв, і сподівався, що Сапсан уважно його слухав. А ще він рахував, бо в ту мить лічба здавалася найкращим заняттям, яким можна було відволікти себе від необхідності дихати. Але вдихнути йому доведеться дуже скоро.

Тридцять п’ять… Тридцять шість… Тридцять сім…

Він роздумував, як довго тримаються в повітрі грибні спори.

Сорок три… Сорок чотири… Сорок п'ять… Сорок шість…

Пастух замовк.

Маркіз відступив крок назад, побоюючись відчути ножа між ребрами чи ікла грубих вівчуролюдей на горлі, але нічого цього не сталося. Він пішов назад, геть від псів і Слона.