Розділ «Трохи на додачу…»

— З іншим?

Маркіз сподівався, що хтось прийде, знайде його і все залагодить. Вочевидь, сталася якась помилка. Він не хотів відбиватися від гурту, він став мимовільною жертвою. Він хотів працювати.

— До Людової брами! — бурмотів Сапсан. А тоді їх оточили постаті людей, що не були людьми в повному сенсі слова. Вони носили хутро і мали загострені обличчя. Вони збуджено перемовлялися між собою.

Люди розв'язали маркізові руки, але стрічку на обличчі залишили. Він не був проти. Йому не було про що говорити.

Маркізові полегшало від того, що все скінчилося, він не міг дочекатися, коли повернеться до роботи, але, на його легке здивування, їх разом з його викрадачем і другом з довгим гнучким носом повели геть від ями, тоді якоюсь доріжкою і, нарешті, завели до стільника з маленьких кімнат, кожна з яких повнилася людьми, що гуртом гарували.

Вгору вузькими сходами. Один з їхніх конвоїрів, одягнений у грубе хутро, пошкрібся в двері. Голос гукнув: «Увійдіть!» — і маркіз відчув майже еротичний дрож. Той голос. Голос того, заради вдоволення кого маркіз хотів покласти все своє життя (Усе його життя тривало скільки? Тиждень? Два?).

— Заблудле ягня, — сказав один з їхніх конвоїрів. — І хижак. А також товариш ягняти в гурті.

Кімната була велика й завішана масляними картинами — здебільшого пейзажами, потемнілими від віку, диму й пилу.

— Чому? — спитав чоловік, що сидів за столом під стіною. Він не озирнувся. — Чому ви турбуєте через таку дрібницю?

— Тому що, — відповів голос, і маркіз упізнав голос свого викрадача, — ви віддали наказ, що коли мене впіймають у межах Пастушого Кута, то щоб мерщій привели сюди, аби ви могли позбутися мене особисто.

Чоловік відіпхнув стільця назад і підвівся. Він наблизився до них і вийшов на світло. До стіни був прихилений гачкуватий ціпок, і він підібрав його на ходу. Він дивився на них кілька довгих митей.

— Сапсан? — нарешті сказав він, і маркіз збуджено затремтів від звуку його голосу. — Я чув, що ти пішов на заслужений відпочинок. Став монахом чи що. Я й не мріяв, що ти наважишся повернутися.

(Щось дуже значне заповнювало маркізову голову. Щось заповнювало його серце й думки. То було щось неймовірне, і він майже міг його торкнутися.)

Пастух простягнув руку й зірвав стрічку з маркізового рота. Маркіз знав, що він мусив би від цього бути на сьомому небі від щастя, мусив би здригатися від збудження, отримавши увагу цієї людини.

— Тепер я розумію… Хто б міг подумати? — голос пастуха був низький і звучний. — Він уже тут. І вже один з наших? Той самий маркіз де Карабас. Знаєш, Сапсане, я з нетерпінням чекав, коли зможу вирвати твого язика, жорнами розмолоти по одному твої пальці й примусити тебе дивитися на це, але чи ти уявляєш, наскільки приємніше мені буде, якщо знаряддям твоєї загибелі стане твій власний брат?

(Щось неймовірне заповнило всю маркізову голову.)

Пастух був пухкий і добре вгодований, а також прекрасно вбраний. Його волосся було піщано-сірого кольору, а обличчя мало стомлений вираз. Він носив видатне пальто, хоч воно й сиділо на ньому трохи тугувато. Пальто було кольору мокрого асфальту опівночі.

Маркіз усвідомив, що неймовірна річ, яка розпирала його голову, була люттю. Та лють пекла маркіза, як лісова пожежа, поглинаючи все, що траплялося на шляху, язиками червоного полум’я.

Пальто. Елегантне. Прекрасне. Воно було так близько, що він міг простягнути руку й торкнутися його.

Поза всяким сумнівом, воно належало йому.