Розділ «14»

Мисливиця взяла з рук Ричарда торбинку з їжею.

— Пора повертатися, — сказала вона.

— Ну, — мовив Ричард, — якщо ми прямуємо сама знаєш куди, то, можливо, вона може нам допомогти.

Мисливиця нічого не відповіла, натомість глянула на Ричарда. Якби вона так подивилася на нього попереднього дня, то він би облишив цю тему. Але то було раніше.

— Послухаймо, що на це скаже Дуері, — сказав Ричард. — Маркіза не видно?

— Поки що ні, — сказала Мисливиця.

Старий Бейлі перетягнув містком прив'язаний до шасі дитячого візка труп, як страхітливого Ґая Фокса,[25] одне з тих опудал, які ще не так давно лондонські діти возили й тягали вулицями на початку листопада, показуючи їх перехожим, перш знищити у вогні багаття п'ятого листопада, у Ніч Багать. Він протягнув труп через Тауерський міст і витяг на горбок коло Тауера, бурмочучи й нарікаючи. Він подався на захід у бік станції «Тауерський пагорб»[26] і ненадовго спинився перед станцією, коло великої сірої стіни, що виступала з землі. Це не дах, подумав Старий Бейлі, але згодиться.

То були рештки Лондонського муру. Якщо вірити переказам, Лондонський мур збудували за наказом римського імператора Костянтина Великого у третьому столітті нашої ери на прохання його матері Гелени, яка була родом із Лондона, і якій до смерті вже набридли володарі й князьки з усіх куточків Імперії, що мовби мимохідь розповідали їй, які солідні стіни мало їхнє рідне місто, і питали, на що схожі міські мури в її частині світу. Коли його завершили, він повністю огородив усе місто; він видався тридцять футів заввишки й вісім завширшки, безумовно заслуживши назву Лондонського муру.

Тепер він вже не височів на тридцять футів, бо з часів матері Костянтина рівень землі піднявся (сьогодні більша частина того Лондонського муру лежить на п'ятнадцять футів нижче рівня вулиць), а також він вже не оббігав усе місто навколо. Та однак то був вражаючий уламок стіни. Старий Бейлі рішуче закивав сам до себе. Він прив'язав до дитячого візка мотузку й видряпався на стіну, а тоді, пихкаючи й видихаючи численні «нехай тобі», витяг нагору й маркіза. Відв'язавши тіло від шасі візка, він обережно поклав його на спину, витягнувши руки уздовж боків. З кількох ран ще точилася рідина. Він був дуже мертвий.

— Дурний ти паскуднику, — сумно прошепотів Старий Бейлі. — Заради чого ти дав себе вбити?

Маленький високий місяць яскраво освітлював холодну ніч, а осінні сузір'я мерехтіли на синьо-чорному небі, мов розтовчені діаманти. На стіну пурхнув соловей. Він оглянув тіло маркіза де Карабаса й солодко залився.

— Ані пари з дзьоба, — різко сказав Старий Бейлі. — Ви, птаство, теж не пахнете гаспидськими трояндами.

Птах протьохкав милозвучну солов'їну непристойність і полетів у ніч.

Старий Бейлі поліз до кишені й витяг чорного щура, що заснув там. Той сонно озирнувся й позіхнув, показавши довгого щурячого плямистого язика.

— Особисто я, — сказав Старий Бейлі чорному щурові; — буду щасливий, якщо до кінця життя не відчуватиму запахів.

Він поставив щура на камінь Лондонського муру коло своїх ніг, і той зацвіркотів до нього, жестикулюючи передніми лапками. Старий Бейлі зітхнув. Він обережно витягнув срібну коробочку з кишені, а з глибин пальта видобув і довгу виделку.

Він поклав срібну коробку на груди де Карабаса, а тоді знервовано потягнувся виделкою й відкинув кришку. Всередині срібної коробки, на намощеному червоному оксамиті лежало велике качине яйце блідого, синьо-зеленого в місячних променях кольору. Старий Бейлі заніс виделку, міцно заплющив очі й розбив його.

Почувся «пум» — і яйце вибухнуло всередину.

Наступні кілька секунд панувала небувала нерухомість, а тоді здійнявся вітер. Він не мав напрямку, а наче дув звідусіль раптовими вихристими поривами. Опале листя, сторінки газет і все дрантя міста підняло з землі й погнало повітрям. Вітер торкнувся поверхні Темзи й приніс холодної води, що бризнула з неба дрібним напористим дощем. То був небезпечний, шалений вітер. Власники яток на палубі «Белфаста» лайнулися на нього й схопили своє добро, поки його не пороздмухувало навсібіч.

І тоді, коли здавалося, що зараз вітер набере стільки сили, що здує геть увесь світ і всі зірки, і понесе в небеса всіх людей, що крутитимуться в повітрі, як безліч висушених осінніх листків…