Розділ «13»

— Дякую, — сказала жінка. Ричард подумав, що в неї найдивовижніші очі на світі. Вони були кольору бузку.

— Побачимося там, — сказала вона, дивлячись при цьому на Ричарда, а тоді трохи сором'язливо відвернулася, вступила до тіні і зникла.

— Хто то був? — спитав Ричард.

— Вони кличуть себе Оксамитовими, — сказала Дуері. — Вдень сплять унизу, а вночі ходять Горішнім.

— Вони небезпечні? — спитав Ричард.

— Усі небезпечні, — відповіла Мисливиця.

— Слухайте, — сказав Ричард. — Повернімося до ринку. Хто вирішує, де й коли його проводити? І як про це довідуються перші, хто знає? — Мисливиця знизала плечима. — Дуері? — спитав він.

— Я ніколи про це не думала, — вони звернули за ріг. Дуері піднесла лампу вище. — Дуже непогано, — сказала вона.

— І швидко, — додала Мисливиця. Вона торкнулася пальцем малюнка на кам'яній стіні. Фарба ще не висохла. Малюнок зображав Мисливицю, Дуері й Ричарда. І він геть їм не лестив.

Чорний щур шанобливо увійшов до лігва Золотих, опустивши голову й притиснувши вуха. Він проповз уперед, попискуючи й цвіркочучи.

Золоті влаштували своє лігво в купі кісток. Купа ця колись належала шерстистому мамонтові, у далекі холодні часи, коли велетенські кудлаті звірі ходили сніжною тундрою південної Англії з таким виглядом, на думку Золотих, наче все навколо належало їм. Принаймні цього конкретного мамонта Золотим вдалося доволі фундаментально й безповоротно вивести з цієї омани.

Коло підніжжя купи кісток чорний щур вклонився. Тоді він ліг на спину, розтуливши рота, заплющив очі й почекав. Трохи згодом цвіркотіння згори дозволило йому перевернутися знову.

Хтось із Золотих виповз із мамонтового черепа на вершечку кістяної купи й пішов старим піджовклим бивнем. Щур із золотистим хутром був завбільшки з доброго домашнього кота.

Чорний щур заговорив. Золотий трохи подумав і відстрекотів наказ. Чорний щур на мить перекинувся на спину, знову відкривши горло, а тоді сіпнувся, перекрутився й подався своєю дорогою.

Стічний народ, звісно, існував собі й до Великого Смороду, жив у єлизаветинських колекторах, або колекторах часів Реставрації, або Регентства, і в подальші часи, коли чимдалі більше лондонських водних шляхів заганялося в труби й криті тунелі, а населення, збільшуючись, створювало дедалі більше викидів, сміття й відходів; але саме після Великого Смороду, після втілення грандіозного вікторіанського плану з будівництва колекторів, Стічний народ отримав для себе сприятливе середовище. Їх можна було знайти у будь-якій частині й на будь-якій ділянці колекторів, але свої постійні житла вони влаштовували у схожих на церкви склепах з червоної цегли на сході, у місцях злиття безлічі різних пінистих і скаламучених вод. Там вони сиділи з жердинами, сітками й саморобними гаками напохваті й стежили за поверхнею коричневої води.

Вони носили одяг — коричневу й зелену одежину, вкриту товстим шаром чогось, що могло бути цвіллю, могло — нафтохімічним слизом, а могло, якщо подумати, і чимось значно гіршим. Волосся вони носили довге й сплутане. Пахли вони більш-менш так, як можна собі уявити. Уздовж їхніх тунелів висіли старі ручні ліхтарі. Ніхто не знав, що за паливо використовував Стічний народ, але їхні ліхтарі горіли доволі ядучим синьо-зеленим полум'ям.

Також не було відомо, як Стічний народ між собою спілкувався. У справах із зовнішнім світом вони використовували мову знаків. Вони жили в світі булькання стоків і ляпання крапель — чоловіки, жінки й мовчазні малі стічні діти.

Данникін помітив щось у воді. Він був вождем Стічного народу, наймудрішим і найстаршим. Він знав колектори краще, ніж їх знали їхні будівельники. Данникін потягнувся по довгу сітку на креветок; один тренований рух — і він вже витягав з води обліплений нечистотами мобільний телефон. Він підійшов до купки сміття в куточку й поклав телефон до решти вилову. Сьогоднішня їхня здобич складалася з двох розпарованих рукавиць, черевика, котячого черепа, еротичного журналу, розбухлої пачки цигарок, протезу ноги, дохлого кокер-спанієля, пари оленячих рогів на дошці й нижньої частини дитячого візка.

День був не надто вдалий, а сьогодні ж влаштовували ринок просто неба. Тому Данникін стежив за водою. Ніколи не знаєш, що з неї може випливти.

Старий Бейлі розвішував сушитися випрані речі. Ковдри й простирадла тріпотіли й роздувалися вітром на вершечку «Центрального пункту», потворного хмарочоса явно шістдесятих років, що стоїть на східному краї Оксфордстріт й височіє над станцією «Тоттенгемський двір». Сам «Центральний пункт» Старому Бейлі не дуже подобався, але він часто казав своїм птахам, що вид звідти був просто неперевершений, а крім того, вершечок «Центрального пункту» був одним з небагатьох місць у лондонському Вест-Енді, звідки не доводилося дивитися на сам «Центральний пункт».