Розділ «8»

— Він… — почав Ричард. — Той маркіз. Ну, знаєш, якщо чесно, він мені здається трохи слизьким.

Дуері зупинилася. Сходи закінчилися грубою цегляною стіною.

— Мугу, — погодилася вона. — Він так само трохи слизький, як щури трохи вкриті хутром.

— То чого ти звернулася по допомогу до нього? Хіба ніхто інший не міг тобі допомогти?

— Поговоримо про це пізніше, — вона розгорнула сувій, що дав їй Граф, глянула на павутинчасте архаїчне письмо, а тоді знову його скрутила. — Ми впораємося, — рішуче сказала вона. — Усе тут. Нам тільки треба потрапити до Британського музею. Знайдемо там Анґелус і геть звідти. Легко. Нічого такого. Забавка. Заплющ очі.

Ричард слухняно заплющив.

— Нічого такого, — повторив він. — Коли таке говорять у кіно, це завжди значить, що зараз відбудеться щось жахливе.

Він відчув на обличчі легенький вітерець. Щось змінилося в текстурі темряви за його повіками.

— І до чого це ти ведеш? — спитала Дуері. Акустика теж змінилася — тепер вони були в більшому приміщенні. — Можеш розплющувати.

Він розплющив очі. Вони стояли по інший бік стіни, вочевидь, у якійсь кімнаті для мотлоху, але не в простій старій комірчині — було в цьому мотлоху щось доволі дивне й особливе. То був величний, рідкісний, дорогий різновид мотлоху, який можна знайти хіба що…

— Це ми вже у Британському музеї? — спитав він.

Вона насупилася, ніби про щось думала чи до чогось прислухалася.

— Не зовсім. Ми дуже близько. Гадаю, це якийсь запасник чи щось таке. — Вона простягла руку, щоб торкнутися тканини антикварного костюма, що демонструвався на восковому манекені.

— Я дуже хотів би, щоб ми залишилися з нашою охоронницею, — сказав Ричард.

Дуері схилила голову набік і важко на нього подивилася.

— І від чого тебе треба тут охороняти, Ричарде Мейг’ю?

— Ні від чого, — визнав він. А тоді вони звернули з ріг, і він сказав: — Ну… хіба що від них.

— Лайно, — одночасно з ним сказала Дуері.

На постаментах обабіч проходу, яким вони йшли, стояли містер Круп і містер Вандемар.

Вони нагадували Ричарду виставку сучасного мистецтва, на яку його колись повела Джесика: неймовірно молодий митець оголосив, що зрівняє з землею всі Табу Мистецтва, для чого розпочав кампанію з систематичного грабунку могил, щоб виставити тридцять найбільш цікавих результатів своїх набігів у скляних ящиках. Виставку закрили після того, як митець за шестизначну суму продав Викраденого Кадавра Номер 25 рекламній агенції, а родичі Викраденого Кадавра Номер 25, побачивши знімок фігури в газеті «The Sun», подали позов з метою отримати відсоток від купівлі-продажу і змінити назву предмета мистецтва на «Едґар Фоспрін, 1919–1987, любий чоловік, батько і дядько. Спочивай з миром, тату». Ричард із жахом глипав на сховані під склом трупи в заплямованих костюмах і розлізлих сукнях — він ненавидів себе за те, що дивився, але не був здатен відвернутися.