Містер Круп сів коло постаменту містера Вандемара.
— Ви сьогодні навідали Графський двір, — сказав він з інтонаціями, котрі, як подумав Ричард, він простодушно уявляв легкими й приємними для співрозмовників.
— То й що? — сказала Дуері. Тепер вона потроху відходила від них.
Містер Круп посміхнувся.
— А як ми про це дізналися? Звідки ми знали, де вас тепер шукати?
— Ми можемо взяти вас коли захочемо, — сказав містер Вандемар майже пошепки.
— Тебе продали, пташечко, — сказав містер Круп до Дуері — і тільки до неї, як усвідомив Ричард. — У твоєму гнізді є зрадник. Зозулька.
— Тікаймо, — сказала вона і побігла. Ричард побіг за нею до дверей в кінці коридору, заповненого різним мотлохом. Двері відчинилися від її дотику.
— Побажайте їм щасливої дороги, містере Вандемар, — сказав голос містера Крупа десь позаду.
— Бувайте, — сказав містер Вандемар.
— Ні-ні, — виправив містер Круп. — О ревуа. — А тоді він видав звук — оте кук-куу кук-куу, що могла б видати зозуля, якби була п'ять з половиною футів заввишки й мала би схильність до вживання людської плоті — в той час як містер Вандемар, вірніший своїй природі, захилив назад стрижену голову й завив по-вовчому — примарно, дико, скажено.
Вони опинилися надворі, просто неба, вночі, бігли хідником Рассел-стріт у Блумсбері. Ричард подумав, що його серце зараз проб'ється з грудей назовні. Мимо проїхала велика чорна машина. На іншому боці високої чорнофарбованої огорожі стояв Британський музей. Майстерно приховані вогні освітлювали високу білу вікторіанську будівлю, величезні колони фасаду і сходи до парадного входу. Це й було місце зберігання численних світових скарбів, награбованих, знайдених, порятованих і пожертвуваних протягом сотень років.
Вони дісталися воріт огорожі. Дуері схопилася за них обома руками й пхнула від себе. Нічого не трапилося.
— А ти не можеш змусити їх відчинитися? — спитав Ричард.
— Та я ж і намагаюся, чи на що воно тобі схоже? — різонула вона у відповідь з незнайомою гостротою в голосі. За кількасот футів далі хідником до головних воріт під'їздили машини. З них виходили, а тоді йшли доріжкою до музею пари у вечірньому вбранні.
— Туди, — сказав Ричард. — До тих воріт.
Дуері кивнула. Вона озирнулася назад.
— Ті двоє начебто за нами не йдуть, — сказала вона. Вони поквапилися до головних воріт.
— З тобою все гаразд? — спитав Ричард. — Що це щойно було?
Дуері загорнулася глибше в свою шкіряну куртку. Вона була блідіша, ніж звичайно, — тобто справді дуже й дуже бліда, — а під очима виступили темні півкола.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Небудь-де» автора Ніл Ґейман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „8“ на сторінці 8. Приємного читання.