Розділ «8»

Старий Бейлі одягнув окуляри й узяв предмет з рук де Карабаса. Він був холодним на дотик. Старий сів на кондиціонер, а тоді, покрутивши чорну обсидіанову статуетку на всі боки, оголосив:

— Це лондонський Великий Звір.

Маркіз нічого не сказав. Його очі нетерпляче перелітали зі статуетки на Старого Бейлі.

Старий Бейлі, насолоджуючись маркізовим незатишком, продовжував у власному темпі.

— Так от, кажуть, що у часи першого короля Чарлі — того, що дав усю голову собі відтяти, дурний мерзотник — тобто, ще до пожежі й чуми, жив коло Флітської канави один м'ясник, і мав він одне нещасне створіння, яке вигодовував до Різдва. Хто каже, що то було порося, а хто каже, що ні, а деякі — і я серед них — не були певні ані одного, ані іншого. Однієї грудневої ночі створіння втекло, побігло до Флітської канави і зникло в каналізації. Воно годувалося зливними відходами й росло, росло. І злішало, й паскуднішало. По нього час від часу посилали мисливські загони.

Маркіз стиснув губи.

— Воно мало здохнути триста років тому.

Старий Бейлі похитав головою.

— Такі тварюки надто лихі, щоб здохнути. Надто старі, великі й паскудні.

Маркіз зітхнув.

— Я думав, що це легенда, — сказав він. — Як алігатори в каналізації Нью-Йорка.

Старий Бейлі глибокодумно кивнув:

— А, оті великі білі паскудники? Вони там є. Був у мене друг, якому один з них голову відкусив. — Хвилька тиші. Старий Бейлі віддав статуетку маркізу. Тоді він підняв руку, зображаючи голову крокодила, і клацнув нею на де Карабаса. — Але то нічого, — реготнув Старий Бейлі з таким вискалом, дивитися на який було майже страшно. — У нього була ще одна.

Маркіз видихнув носом, не впевнений, глузує з нього Старий Бейлі чи ні. Він знову сховав статуетку Звіра до свого пальта.

— Стривай, — сказав Старий Бейлі. Він пішов до коричневого намету й повернувся з пишно прикрашеною срібною коробочкою, яку маркіз дав йому минулої зустрічі. Він простягнув її маркізові.

— А що з цією штукою? — спитав він. — Готовий її забрати? Бо воно мені наганяє мурашок за пазуху.

Маркіз підійшов до краю даху й зістрибнув на дах сусіднього будинку на вісім футів нижче.

— Я заберу її, коли все це скінчиться, — гукнув він. — Сподіваймося, що тобі не доведеться нею скористатися.

Старий Бейлі перехилився через край.

— Як я знатиму, що вже треба?